Індустрія

Батл: Нова українська музика vs літературознавці

«В українській рок-, поп-, шототам-, музиці якість текстів часто на тому ж рівні що рівень тестостерону в смертельно-хворого, коли його рідні справляють йому сорок днів» (авторська орфографія та пунктуація збережена) — такими словами почався один невеличкий фейсбучний холівар. Хтось із диванних експертів звинувачував виконавців, хтось — захищав. Однак істина в суперечках поки не народилася.

Питання про якісну українську пісенну лірику підіймалося не раз і не два. Поки 10 грудня у Швеції Боб Ділан отримуватиме свою Нобелівську премію з літератури, в Україні Святослав Вакарчук працюватиме над черговою піснею про «ранде-ранде-рандеву». Чи, може, саме в цей момент хтось пише українську «Богемну рапсодію»? Чи вона вже існує?

Наші експерти проаналізували шість текстів українських пісень. Їхні автори — і молоді виконавці, які тільки завойовують свою аудиторію, і досить відомі гурти, чиї пісні вже в ротації на радіо, а афіші про виступи — у всіх великих містах України. Висловлені думки, почасти абсолютно протилежні, не претендують на істину, але закликають до дискусії.

mova01

Журналістка, перекладачка
й поетка

«Був тільки один текст, який можливо читати. Просто читати. У всіх інших немає ні змісту, ні форми»

mova02

Кандидат філологічних наук, доцент, експерт і член журі конкурсу «Коронація слова»

«Всі ці тексти мають дуже хороші образи. Візуальні, емоційні, інтелектуальні. Вони розраховані на людину, яка не прагне під них відпочивати. Сучасна українська пісня, як на мене, не для всіх. Може, тому ми шукаємо в ній недоліків».

Blooms Corda — Барон

Ці двері раніше вели на балкон,
На котрий щоночі виходив барон,
Аби запускати у місто дим,
І тиха принцеса разом із ним,
В кімнаті позаду калачиком кіт,
Десь далі на сходах поскрипує ліфт,
І так неосяжно і тепло навкруг,
Що кожна людина людині друг.

Один бородатий і сивий монах
Мені розповів на свій ризик і страх
Про те, що барону тепер 307
І мешкає він на планеті Q7,
З ним, як і раніше, принцеса і кіт,
Вони, як і завше, не відають бід,
І так неосяжно і тепло навкруг,
Що кожна істота істоті друг.

Дуже бідна рима — римувати  307 і Q7. Паразитування на одному слові. «Страх-монах», «друг-навкруг», «барон-балкон» — ще батон туди проситься, золотий батон.

Твір не завершений, не органічний. Все таке маленьке — кімната, балкон, ліфт, і раптом — все неосяжно. Ще й висновок — так неосяжно, що кожна людина людині друг. Це чому? На вулиці такий дощ, що сьогодні аж вівторок.

Автор бачить двері, які наштовхують його на фантазії — це, загалом, непоганий прийом. Це така інфантильна музична казочка.

Мені подобаються рими. Хоча вони банальні, проте легко сприймаються і легко лягають на музику.

Тут є сюжет. Є хороші образи, описані дуже простою мовою. Мені нагадує «Алісу в країні чудес». Не потрібно довго думати про що текст. І це прекрасно, це ж не філософський трактат.

НастяЗникає — Виспатись

Cкільки в житті недокричів,
скільки літрів недокипіло…
Це вода твого розпачу —
в пустелі твого терпіння.

Там, де нас заморозило,
слова помирають облудні.
Хай вогняним розписом
на скрижалях записано буде…

Що тепер твоє місце — розплавлене місто.
Тут можна померти, але не виспатись.
Тепер ти — істинний князь свободи,
будь із того сильним, будь на те гордим.

Звечоріє молодість…
збагнемо чи тільки видихнемо?
На шляхах неходжених
твої зміни — суцільні вивихи.

І час біжить, мов безногий.
Не все ще з колін зідрали.
Твій розпач впав у безодню,
терпіння твоє — безправне…

Тепер у наплічниках спить мефісто,
і плямкає рідне задихане місто…
Тут можна померти, але не виспатись…
Тут можна померти, але не виспатись…
Тут легко померти і ніколи виспатись…

Таке відчуття, що людина позабувала слова з недосипу і вигадує нові. «Вода твого розпачу», «пустеля твого терпіння» — метафори дуже підліткові. «Скрижалі з вогняними розписами»? «Князь свободи»? О Боже! Які скрижалі? Який князь? Дуже недолуге, на мою думку, апелювання до стародавності.

Якщо глибоко замислитися, то цей текст страшний. Психологи б отримали дуже поживну інформацію для роздумів. Людина, судячи з усього, у дуже кризовому психічному стані. Посил до публіки — «мені погано, а ви нічого не робите. Допоможіть мені, а то я вас буду ненавидіти».

Текст дуже складний, це майже верлібр. Але він виграшний, дає можливість для асоціацій.

Текст не переобтяжений. А якщо переобтяжений, то для кого? Для людини, яка не знає, що таке «скрижалі»? Мистецтво не має опускатися до середньостатистичного рівня. Усе органічно. А невідомі слова інтригують.

На мою думку, в рядках «тепер у наплічниках спить мефісто, і плямкає рідне задихане місто» — те, чого не дописали українські поети-класики: Євген Плужник, Богдан-Ігор Антонич.

5 vymir — Холод у Волоссі (Гілками Дерев)

Вперед по дорозі
підійдеш до мосту.
Стій, край.
Підійдеш до мосту,
холод у волоссі
через край.
Вперед по дорозі
підійдеш до мосту.
Стій, край.
Підійдеш до мосту,
холод у волосі
через край.

Все наче і вірно,
за мною все рівно
будеш сумувати,
менше часу спати.

Вулиці більш темні,
недоспані очі
замінили дні на ночі,
більше не літати.

Вперед по дорозі
підійдеш до мосту.
Стій, край.
Підійдеш до мосту,
холод у волосі
через край.

Все дуже логічно,
восени так звично.
Ми не по погоді,
замерзаю. Протяг.
Вулиці більш темні,
недоспані очі.
Загубили мене зовсім,
відчуваю потяг.

Все одноманітно,
а мені все рівно.
І не запитати,
і не розібрати.
Вулиці більш темні,
недоспані очі.
Загубили мої ночі,
хочу так зірватись.

Гілками дерев
закладаєм нові пастки.
Хочеш, мої бери.
Я так не звик до цих верств,
під листям нові пласти.
Хочеш, мої бери.

Гілками дерев,
закладаєм свої мости.
Хочеш, мої бери.
Я так не звик до цих верств,
під листям, нові пласти.
Хочеш, мої бери.

А що ж тут так багато «країв»? Така оригінальна рима — слово «край» римується зі словом «край». «Очі — ночі» — це теж не рима. «Все рівно» — це русизм.

Абстракція, як на мене, не вдала, я не перейнялась. Не відчула, ані холоду у волоссі, ані гілок дерев. Думаю, аби писати загадкові тексти, треба спочатку навчитися писати чіткі тексти. Це спроба діалогу з уявною дівчиною — але автор ні на крок не відступає від себе. Порадила б йому додати дрібочку самоіронії, а не просто показувати, який він бідний і нещасний. Усе це надто підлітково-песимістично.

Це потік свідомості. Постійні повтори, на мою думку, добре передають відчуття холоду і самотності. У рядках «холод у волоссі» неначе чуєш вітер. Дуже вдалий мовленнєвий прийом. Однак через цю циклічність іноді з’являється відчуття, що мені хочуть щось нав’язати.

Epolets — Зраджуй

Моє ліжко сьогодні холодне.
Замало світла, тепла ще треба.
Зараз удвох тут, стискає тиша,
рахую відстань до тебе ближче.

Ти завжди поряд, ти мовчиш.
Вдихаю твій запах.

Ніби разом, а зовні порізно.
Ти дивишся у очі, ще трохи і пізно.

Ти знов і знов вдихаєш дим,
я хочу бути ним.

Зраджуй, ґвалтуй мене,
поки є сили ще.
Доки збуджує тіло твоє
все, що є між нами.
Зраджуй, зови мене,
поки є сили ще.
Доки збуджує тіло твоє,
все що є між нами.

Ще досі мовчки мене вербуєш.
Потяг так сильно ти ігноруєш.

Ти знов і знов вдихаєш дим,
я хочу бути ним.

Зраджуй, ґвалтуй мене,
поки є сили ще.
Доки збуджує тіло твоє
все, що є між нами.
Зраджуй, зови мене,
поки є сили ще.
Доки збуджує тіло твоє,
все, що є між нами.

У цій пісні є хоча б якась думка. Тут є щось провокативне, щось навпаки. Тут є людина, яка спонукає когось до зради. Але. Знову мазохізм. Знову автор страждає, ліжко у нього холодне, стискає тиша.

Із самого початку всі слова дуже знайомі, дуже прості. І тут раптом — вербуєш і ігноруєш. Ці слова наче іншим кольором. Виглядають як пластикові балкони на старих будинках.

Цей текст ніякий. Просто ніякий. Ні про що. Я навіть не можу зрозуміти, чи це пісня про втрачене кохання, чи про бажання його здобути.

Тут є декілька образів, але вони дуже банальні. Оцей «дим», «запах» — це банальні, дуже часто вживані в різних варіантах образи. Все, що бачу, про те і співаю.

O.TORVALD — Сніг

Білий сніг, брудна вода з-під ніг,
вже не мріяв твій почути сміх.
Так чи ні, розкажи мені,
З ким вживаєш те, що я вже ні.

В голові лінії криві,
я повірив, ти тепер повір.
Не нові, давно вже не живі
Всі поля пусті, всі програні бої

Моя історія  —
час, де ми назавжди молоді.
Віддав
відтоді я всі свої мелодії тобі.

Це все в останній раз, ми на самому дні
Візьми собі своє, мене лиши мені.
Стіна амбіцій, брехні жахливих помилок,
Але ті ночі і дні ділили ми на двох.

Моя історія —
час, де ми назавжди молоді.
Віддав
відтоді я всі свої мелодії тобі.

Це все в останній раз, ми на самому дні.
Візьми собі своє, мене лиши мені.
Стіна амбіцій, брехні жахливих помилок,
Але ті ночі і дні ділили ми на двох.

Білий сніг, брудна вода з-під ніг,
вже не мріяв твій почути сміх.
Так чи ні, розкажи мені,
З ким вживаєш те, що я вже ні.

Знов якась підліткова пісня, набір вирваних із контексту фраз. Знову песимізм: «давно вже не живі», «всі поля пусті, всі програні бої». Всьо пропало, прям. Всі помруть. «Брудна вода з-під ніг» — це репортаж з виборів у сільську раду. Вживані рими — не органічні, не переконливі і просто не гарні. Все не на своїх місцях.

Цей текст — суміш Святослава Вакарчука і Степана Гіги. Перш за все автору потрібно розібратися в собі, а по-друге — прочитати кілька хороших підручників з українського правопису. А якщо автор хоче не виглядати кумедно — то більше самокритики і менше драми.

Із літературної точки зору текст не поганий. Але за змістом — це той варіант, коли я кажу: «Не вірю». Мені не зрозуміло про що це?

Текст дуже пафосний, із великою претензією, з купою банальних, затяганих образів: «стіна амбіцій», «брехні жахливих помилок» — це стандартні фрази, які можна використовувати в будь-якій ситуації. Але коли йдеться про інтимність, то в мене вони викликають опір.

Серфер

Бунгало, бунгало,
в ньому димно
і сонячно.

Де ти була, де ти була,
моя вовчиця,
і де ти вже випила?

Та ти шо, та ти шо,
ти цілуєш перша.
Тобі тут нравиться.

Тобі тут нравиться.

А з того краю моря
волохатий вітер,
він цілує серфера.

Дзеркало, я дзеркало.
Пляж — душа моя,
я її бачу.

В ньому жовті гори
і я, і ти, моя вовчиця.
І нам треба випити.

Та ти шо, та ти шо.
Я сімпатічний.
Я тобі нравлюся.

Я тобі нравлюся.

А з того краю моря
волохатий вітер,
він цілує серфера.

Мені здається, тут автор намагається піджартувати з самого себе. Це велике досягнення для автора українських пісень, бо всі попередні — однозначні жертви, заручники програшних становищ.

Це така собі трохи пісня Вєрки Сердючки. Дуже розривається лірична і музична форма. На мою думку, надто наївно.

У мене цей текст викликає усмішку. Нагадало Леся Подерв’янського. Це не суржик. Коли суржик, то вітер не «волохатий», то не «димно», і не «сонячно».

Це поєднання дуже літературного тексту зі стьобом. Зовсім різне сприйняття — коли ти говориш «симпатичний» і «сімпатічний». Ці два слова мають абсолютно різні значення. «Подобається» — це серйозне відчуття, а «нравицця» — це вже стьобно. Одна справа сказати «я красивий», а зовсім інша — «я сімпатічний» (сміється).

Тут все на своєму місці. Це гра, іронічний мовний портрет сучасних людей. Молодь так говорить, я так говорю. Однак, тут збережена міра. От «ТІК», на мою думку, занадто далеко в цьому пішов.

ЩО ПОРАДИМО?

Виспатись. І звернутись до справжніх талановитих поетів. До Малігон, Іздрика, Неборака, Дідух-Романенко. Та сотню чудових авторів можна знайти. Ну півсотні точно :)

А хто хоче писати сам — радитися з літераторами. Справжній поет і тямущий критик ніколи не пропустить фальшу.

Читайте книжки, почитайте поезії. Різні — і хороші, і погані. Класиків, сучасних авторів. Просто заради того, щоб зіставити свої твори і твори інших поетів.

Але в плані відвертості, в плані рефлексивності — мені б не хотілося, аби ці тексти мінялися. Лише розвивалися.

Ці тексти можуть бути цікаві лише тому, що кожен із цих виконавців прагне показати всім своїх демонів. На мою думку, саме в цьому сенс мистецтва.

Від автора статті

Восьмого листопада набуває чинності закон, який встановлює квоти на українськомовні пісні. Уже завтра українськомовної музики в радіоефірах має бути не менше 25%. Хто б там що не казав, закон про квоти може стати шансом для української пісні. Шансом для молодих українських виконавців. Його лише потрібно вдало використати.

Во ім’я Івана Котляревського, Тараса Шевченка і Сергія Жадана. Амінь.

Ілюстрації: Ірина Тищук

P.S. Думки експертів можуть не збігатися з поглядами редакції. За зміст коментарів Muzmapa відповідальності не несе.

  •  
  •  
  •  
  •  
Коментарі (3)
  1. Тюх сказав:

    Цікава тема, задум і виконання. А імена експертів вказано у статті? Мені не вдалося їх побачити…

    1. muzmapa сказав:

      В основі задуму із коментарями експертів було створення узагальнених образів літературознавців. Анонімність було рішенням редакції. Автор і самі експерти не проти назвати себе, якщо в вас виникне таке бажання)

      1. Тюх сказав:

        Упс… *те відчуття, коли тобі роз’яснюють жарт*
        Дякую, я не претендую на роль ‘срывателя покровов’. Узагальнені образи нехай і залишаються узагальненими, так дійсно веселіше.

Відповісти

Ваш email не буде розголошено. Обов'язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.