Iнтерв'ю

Олексій Бондаренко: «LiRoom – це видання для музичної тусовки»

Удень Олексій Бондаренко працює редактором веб-сайту англомовного українського телеканалу, а вночі пише матеріали про вітчизняні гурти для власного блогу LiRoom та веде рубрику «Музыка.UA» на Insider. Далі читайте нашу розмову з Олексієм про його інтернет-проект та про стан музичної журналістики в Україні загалом.

LiRoom позиціонує себе як інтернет-видання про «нову українську музику». Як редакція розуміє це поняття?

Коли ми створювали сайт, то розуміли, що дуже багато молодих українських гуртів не потрапляють в об’єктив ЗМІ. Це було два роки тому. Тоді про молоді українські гурти частково писав тільки Open.ua. Гурти, які грали в «Праймі», у «Барвах», у «44», у «Дивані» – вони були «ніде». Кілька постів у ВК – і на цьому все закінчувалося. Ми подумали, що є багато молодих класних хлопців, про яких треба комусь розповісти. І створили LiRoom. Але ми не обмежуємося гуртами, яким, наприклад, два роки. Якщо «Океан Ельзи» випускають новий альбом, ми пишемо про нього, бо це теж нова музика, яка зроблена в Україні.

Традиційне запитання від Muzmapa, яке ми намагаємося ставити всім своїм співрозмовникам: чи маєте ви якісь регіональні преференції відносно музики, з якою працюєте?

На LiRoom може потрапити будь-який гурт, ми тільки «за». Але так чи інакше, гурти приїжджають у Київ. Якщо ти граєш в якійсь одній області – навряд ти граєш дуже класно. Презентувати альбом в одному маленькому місті нелогічно, його треба кудись везти. Так само київські гурти їдуть у ті ж таки Черкаси чи Рівне, щоб розширювати свою базу. Київ – найбільше місто України з найбільшою базою. При цьому особисто я вважаю, що київська сцена навіть слабша, ніж деякі регіональні.

А як щодо жанрів? Про яку музику пишете найчастіше?

Ми пишемо про те, що більш-менш на видноті і заходить у маси. Раніше це була альтернатива, зараз – інді. Ми намагаємося говорити про гурти, які вже хоч чогось досягнули. Якщо ти випустив вдома трек про революцію і вважаєш, що твій вклад у музику закінчився…Вибачте, треба працювати, треба робити щось далі.

Наскільки багато в матеріалах на LiRoom важить суб’єктивний фактор – особистий музичний смак автора?

Суб’єктивність є всюди. У цьому – кайф музичної журналістики, якої у нас в Україні немає (так вважаю я і всі українські музичні журналісти). В економічній журналістиці, або в репортажах, ти не можеш демонструвати власну думку, оскільки здебільшого описуєш факти. Але в музиці ти не можеш абстрагуватися від себе. Музика не має об’єктивних критеріїв. Ти не можеш сказати, що цей трек класний, бо він записаний в  бітрейті 320 кілобіт за секунду, а ось цей – хріновий, бо у 128. Бо все може бути з точністю до навпаки.

Довгий час LiRoom називався порталом, а нещодавно став блогом. Чому?

Якщо ти хочеш називатися інтернет-порталом – поводь себе як портал: роби крутий дизайн і дофіга контенту, який не буде розчаровувати ані слухачів, ані музикантів. В якийсь момент я зрозумів, що ми колективом із двох людей цього зробити не можемо. Тому стали просто блогом. Тут є і плюси, і мінуси. Перш за все ми тепер маємо якесь моральне право на суб’єктивність. Якщо ти блогер – пиши все, що вважаєш за потрібне. По-друге, ти не повинен бігти за якимись стандартами. По-третє, я вважаю, що за блогами майбутнє. Зараз їх читають, і дуже активно. Насправді багато з тих ресурсів, які називають себе інтернет-порталами, є блогами, і навпаки. Єдине, що ми втратили – в умовах акредитації для інтернет-порталу зазвичай відведено дві людини, а для блога – одну. :)

Хто зараз входить в команду LiRoom, крім тебе?

Женя Люлько – вона переважно фотографує, іноді робить матеріали. Починали ж ми втрьох із Павлом Красномовцем. Пишу на портал здебільшого я. Зрідка хтось підкидає тексти або я прошу когось про щось написати.

Чи були спроби комерціалізувати сайт?

Поки що нема чого комерціалізовувати. Для цього треба мати певну критичну масу користувачів, а у нас її немає, і не думаю, що з’явиться найближчим часом. Це або три, або п’ять, або 10 тисяч переглядів у день – хто його знає. Все залежить від потенційного спонсора або рекламодавця.

Я спілкувався з різними людьми. Вони казали: «От дамо тобі грошей, але чи розумієш ти, що тоді це перетвориться на кабалу? Ти станеш залежним від свого ресурсу! А так ти можеш робити те, що тобі подобається, і писати про все, що ти хочеш». І тоді я зрозумів, що воно мені не треба.

Ти сам граєш у софт-рок-гурті Black Balloon. Як тобі вдається одночасно писати про музику і бути в ній?

Взагалі це дуже допомагає. Є вічна суперечка між піарниками та журналістами, та сама історія з журналістами і музикантами. Ти приходиш і говориш: «Хлопці, альбом у вас не дуже». А вони тобі: «Але ми ж його писали на такій студії!..». А коли ти сам граєш і ходиш на ці студії – знаєш, чому в тебе гітара не працює, чому монітор вимикається, а потім із залу бачиш ті самі проблеми – це зовсім інше сприйняття. Це більш глибоке розуміння ситуації. Але журналіста не повинно бути багато. Ти – лише посередник між музикантом і слухачем, не більше.



Насамкінець давай поговоримо про щось позитивне. :) Чи можеш назвати якісь гурти чи виконавців, які «вистрілили» за рахунок того, що про них написав LiRoom?

Ми не настільки великі, щоб когось відкривати. Наприклад, ми одними з перших взяли інтерв’ю в Sophy Villy, але це навряд дало їй якийсь стрибок популярності.

У нас відверто мало підписників. Але я пишаюся нашою аудиторією. Нас читає здебільшого музична тусовка: музиканти, промоутери, організатори концертів. Серед наших читачів мало простих слухачів. Я не знаю, як так сталося, що ми стали нішевим ЗМІ для музичної тусовки. Але це добре, бо такі ЗМІ потрібні.

  • 23
  •  
  •  
  •  
  •  
Коментарі (0)

Відповісти

Ваш email не буде розголошено. Обов'язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.