Iнтерв'ю

Байки старого континенту від Саші Буля (частина друга): Німеччина, Ісландія, Бельгія

Sasha Boole — український сінґер-сонґрайтер у жанрі інді-фольк / кантрі / американа із Чернівців, який систематично підкорює Старий континент частими туровими вилазками. Він став першим українським артистом, який виступив у далекій Ісландії, його неймовірно люблять у сусідній Польщі, де він виступає чи не найчастіше, а мапа його поїздок із часом позбувається своїх білих плям.

Ми посадили Сашу в авто та покатали його Києвом — від посольства до посольства тих країн, де він найбільше турив, — Нідерланди, Польща, Чехія, Німеччина й Бельгія. Звісно, ми не оминули й Ісландію, але й посольства цієї країни в Києві немає — хіба скромне почесне консульство в офісному центрі. Саша розповідає декілька неймовірних історій про кожну з держав, а також те, чим ці країни Європи особливі, — від їжі до випивки, від архітектури до місцевих жителів, від ландшафту до… наркотиків.

У другій частині Саша розповідає про німецький професіоналізм, ісландський ліс та пивний фетишизм бельгійців.

Пристебніться та рушаймо!


ЧАСТИНА ІІ


Німеччина

«Немци делают вещи, мы е*ашим трагизм», як співається в пісні гурту «Кровосток». Усе, до чого торкаються німці, — це вищий пілотаж. Польські міста, які колись були німецькими, набагато красивіші за ті, що завжди були польськими. Словом, вміють вони. Не знаю, чому так. Так само із концертами: вони професійно їх організовують. Вони букають усе заздалегідь. Щоб ви розуміли, ми затверджуємо концерти в Німеччині за рік до самого туру, це для них цілком нормально.

Я вважаю, що в Європі Німеччина — це найкращий музичний ринок. Окрім Берліна. Там усе настільки ж важко, як і в Нідерландах. Там дуже багато івентів. Уяви, ти граєш у маленькому клубі в Кройсбергу на вулиці, і на цій самій вулиці в радіусі ста метрів грає Kasabian, а там десь і Gogol Bordello, і крім того ще десь три техно-вечірки, тобто пробитися через інтенсивність івентів там надзвичайно складно. Народ тусить нон-стоп: є клуби, які відкриваються в п’ятницю увечері й закриваються в понеділок зранку.

За межами Берліна, у провінційній Німеччині, насправді дуже круто. Люди в селах ходять на концерти й на цьому можна заробляти непогані гроші. Підходить після концерту бабка, ледве ходить, купує диск. І діду своєму — футболку Sasha Boole. Данке шьон!

Анаберг-Бухгольц

Отже, останній концерт туру. Після мого повернення з Ісландії в континентальній Європі було ще декілька концертів. Туристичне місто Анаберг-Бухгольц. Відіграв я концерт, а Бартек познайомився з двома подругами. Мама й донька, як виявилось. У них така умова: раз у тиждень їздять на концерти в Анаберг-Бухгольц і по черзі тусуються за таким принципом: бухає мама — донька за кермом. І навпаки.

Вони «заливали сліву» по повній програмі. Донька до кінця концерту ледь говорити могла. Потім ми ще з ними випили шнапсу, потім — єгеря, а потім вони кажуть: «Чи знаєте ви, що тут, в Анаберг-Бухгольц, найбільша в Європі церква, побудована із натурального каменю?». Не з цегли, а зі шматків каміння. Ми, звісно, захотіли її побачити. Пішли на прогулянку. Сніг трохи підтанув, а увечері взяв мороз, і було настільки слизько, що було неможливо йти. Ця донька була настільки «в гівно», що падала через щодва метри як мішок картоплі. Мені довелося тягнути її в себе на плечах. А ще вона мене хотіла весь час поцілувати. Я всіма силами відбивався від неї, цієї п’яної медузи.

Дійшли ми до церкви, яка, як виявилось, була на найвищій точці міста. А ця донька ще й увімкнула на телефоні пісню Hozier — Take Me to Church і наспівувала її на всю вулицю — до моменту, як не шльопнулася на лід і не розбила свій айфон. Проте, через свій стан, вона не сильно засмутилася.

Дійшли до церкви. І тут ця донька вискакує й каже, що проведе нам екскурсію. «Почнемо з того, що ця церква була побудована в періоді 1100 року і 1700 року. І показує на табличку, де пише, що церква відчинена з 11:00 до 17:00».

Ми з Бартеком дуже довго валялися в снігу та помирали зі сміху.

Бартек усе ще тримає з ними контакт, вони якось писали йому, що хочуть зробити концерт у своєму містечку, ніби знайшли клуб, у якому можна щось організувати.

Берлін

Берлін — перше німецьке місто, у якому я зіграв концерт. До того я бачив його на картинках і в голові побутував стереотип, що там усе дуже чисто й вишукано. У центрі дійсно так, але коли я заїхав у район Кройсберг, де живуть мігранти і всякі модніки, — там дешеве житло, через це він став таким собі осередком мистецької молоді. Там багато клубів, кафе, тусовки там безкінечні. Ось заїжджаю я туди й бачу щось схоже на гангстерський Бруклін: бочки, у яких горить вогонь, зіваки, що гріються біля них, купа листя, сміття, посеред вулиці диван, на якому сидять якісь панки, що бухають. У мене абсолютний шок, я не очікував такого побачити. Виходжу з авто, до мене тут же підкатує тіпуля й щось просить у мене німецькою. Почувався як Кевін Маккалістер у другій частині «Сам удома».

Ми приходимо в клуб, а там закриті ролети. Телефоную промоутеру:

— Привіт, чувак, ми вже на місці.
— Зараз тільки п’ята вечора. Концерт почнеться опівночі, я клуб о дев’ятій відкрию.

Для Берліна це нормально.

Тоді мені вдалося погуляти. І я дуже полюбив це місто: воно дуже класне, мультикультурне, вільне. Там можна робити все що завгодно. У Берліні неймовірна концентрація фріків, і на них ніхто не звертає увагу. Якщо ти нікому не заважаєш, роби, що хочеш. Під мостами живуть панки, там у них стоїть телик і диван, і вони нормально собі співіснують із собаками.

Я побачив найбільший у Європі панк-сквот, цілий квартал, довкола якого запарковано мільйон різних кемперів, і там живе купа панкоти. Якщо хочеш відчути урбаністичний дух, то варто валити в Берлін. Це мегаполіс у хорошому значенні цього слова. Варшава мені не дуже подобається, Київ теж, і думав, що великі міста — то не для мене. Але коли я потрапив до Берліна, я абсолютно змінив свою думку. У той же час він здоровезний, мапа метро виглядає як величезний паукан, у ньому дуже важко розібратися, але місто насправді дуже юзер-френдлі. Ти всюди зрозумієш, як потрапити в будь-яку точку. Словом, заблукати в Берліні нереально. Якби в мене було багато бабла, я б собі купив там квартиру й жив.

Ісландія

Ісландія — це інша планета. Там усе інше. Навіть після тривалих поїздок Європою усе одно ти розумієш, що нічого такого досі не бачив. Там немає дерев. Побутує жарт: що робити, якщо ти загубився в ісландському лісі? Встати з колін.

Sasha Boole

Sasha Boole

Ісландія. Десь там далеко Україна

Там дуже щасливі люди, попри те, що кажуть, що це депресивний регіон (у них найбільший рівень суїцидів). Але в побуті вони дуже щасливі, відкриті, товариські… Якщо в Нідерландах чи Швейцарії треба дуже постаратися, щоб тебе хтось запросив додому, навіть твій друг (у них не прийнято ходити в гості), то в Ісландії навпаки. Вони приходять без запрошень, ти можеш ходити без запрошень. І щоб ви розуміли, наскільки тісний світ і наскільки Ісландія easy-going, просто розповім про свої перші три години перебування в Ісландії.

Ми приземлились, там нас зустрів наш друг Саавар Кнуту, ісландський сінґер-сонґрайтер. Ми одразу пішли в д’юті-фрі, щоб накупили бухла, тому що в Ісландії дуже дорогий алкоголь: за сто баксів ти вип’єш лише чотири пива в пабі. Його можна придбати тільки в спеціальному алкомагазині, який закривається о п’ятій вечора. До вісімдесятих років пиво було взагалі заборонено, через це молодь змішувала березову горілку з квасом і робила собі щось на зразок пива.

Sasha Boole

Ми купили класного крафтового піваса й поїхали з Кефлавіка, де розмішується аеропорт, до Рейк’явіка. Приїхали, поселилися в квартирі й пішли гуляти в центр. Валив сильний дощ, а ще й була пожежа в центрі. Горіла майстерня якогось художника. І про це наступного дня говорили всі — через те, що там мало чого відбувається. Авжеж, у країні, де сумарне населення еквівалентне Чернівцям із 350 тисячами осіб. Більшість із них живуть у столиці.

Зайшли в бар «Кафебарін», культове місце, і перше, що ми бачимо, — чуваки із Gus Gus сидять собі і п’ють пивко. Ми сіли поруч із ними, замовили випити, і, думаємо, вийдемо у внутрішній дворик і закуримо собі по цигарці. Вийшли — а тут намалювалися якісь рібята, які одразу запропонували нам покурити трави. Ми люб’язно відмовились. Стоїмо, розмовляємо. А вони питають: «Хлопці, а ви звідки?». Я сказав, що з України, а Бартек — із Польщі. А тіпуля каже, що в нього є друг, який часто грає в Польщі. Ним виявився Іті Тумасон, перший ісландський артист, якого Бартек привозив у Польщу і з яким працює вже протягом семи років. Вони пройшли, як то кажуть самі рульні пацани із Горбачівського, і вогонь, і воду, і ядерну бомбу в Хіросімі.

Sasha Boole

А вони такі: «Реально, то ти цей лисий менеджер, про якого наш Іті стільки розповідав? Якщо ти друг Іті, то ти мій найкращий друг! І я за тебе готовий вбити любого». Тісний світ.

Вони запросили нас пограти в покер. Сіли за стіл, заплатили внесок. Тут бачу, що навпроти сидить чувак, дуже схожий на персонажа із фільму «Великий Лебовскі», — патлатий, у халаті, із сивою бородою, бухає коктейль і курить цигарку. Я запитую: «А хто це?». Мені кажуть, що це депутат ісландського парламенту.

Sasha Boole

Піт стоп в Ісландії

У цьому вся Ісландія. У них немає такого, що депутати живуть у своїх багатих районах і відвідують якісь елітні заклади. Там усі рівні, автозаправник і депутат ходять у один і той же бар, грають за одним столом у покер, Бйорк і продавчиня магазину ходять у ту саму крамницю за овочами, усі знають, де живуть Sigur Ros, але ніхто не стоїть під їхнім будинком із фотокамерами, не зупиняє на вулиці й не бере автографи.

Ісландська тюрма виглядає як туристичний комплекс у Карпатах. Їздять собі такі чуваки на конях, навіть парканів немає. Я запитую:

— А чого їх ніхто не охороняє?
— А куди ж ти втечеш?

Ісландське містечко Іерлапакі

Мандрівників там усе більше й більше, місцеві вже починають трохи нарікати, бо туристи не завжди розуміють культуру і звичаї, псують природу, а ісландці трясуться над кожною квіточкою, над кожною овечкою. Якщо ти сигналиш вівці на дорозі, то можеш дістати штраф 50 євро. Вона собі живе, вона такий самий житель Ісландії, як і ти. Хіба вона винна в тому, що ти їздиш на машині?

Бельгія

Бельгія супергарна, суперсмачна, а бельгійці — пивні фетишисти. Вони люблять темне пиво і п’ють із келихів, що схожі на келихи для вина, наливають під правильним кутом і ножем зрізають пінку. Для них це ритуал, і так подають пиво в будь-якому шинку. Ти можеш зайти в такий собі ригляк, і тобі подадуть за типовим бельгійським стандартом.

Там дуже смачна їжа, гарна природа. Смачний шоколад! А ще я побував у Брюґе. Brugge is a shithole! Я ходив місцями, де ступала нога Коліна Фаррела й розмовляв його фразочками.

І ніхто не знає про фільм «Брюґе». Кого не спитаю, ніхто не знає. Ну так це ж у них знімали! Можливо, через те, що вони не люблять ось цю бельгійську романтику, а ми, знаєш, народ, який пережив дев’яності, любимо все, що пов’язано з бандитами.

Sasha Boole

Брюгге

У Бельгії я грав у дуже крутому місці, яке називається «Байкерс лофт». Це недалеко від Остенде. Місце, у якому я грав, розміщене на старій швейній фабриці, яку двадцять років тому купив байкер і зробив там готель і клуб, а також найбільший у Європі музей старих мотоциклів.

Словом, готель виглядає так, що ти можеш у нього заїхати на своєму мотоциклі. Заїжджаєш у хол і поселяєшся на одному із двох поверхів готелю. Дуже зручне розміщення, бо поблизу пором із Британією, і всі, хто прямує туди або звідти, зупиняються в цьому готелі. Там величезний нічний клуб, за стилістикою схожий із баром «Кручьониє тітькі» з кінофільму «Від Заходу до Сходу».

Там я відіграв свій найкращий бельгійський концерт. Бельгійці дуже люблять споювати сортами свого улюбленого пива. Тому, після концерту, випивши декількох таких гостинців я вже ледь стояв на ногах. Нас обставили пивасом, і ми нічого не могли з цим вдіяти.

Ще одна специфіка концертів у Європі. Через те що автомобіль — це далеко не розкіш, люди їздять на концерти з інших міст. Дуже часто трапляється, що люди з’їжджаються із периферії на мій концерт, у межах 30–50 км, бо відчувають потребу в культурному житті.

Парковка в середині «Байкерс лофту»

Вважається, що це місто взагалі започаткувало традицію пивоваріння. Через це бельгійці дуже воюють за цю легенду з німцями й чехами, які теж претендують на першість у пивоварінні. А за легендою все було ось так. В один момент люди почали масово хворіти і вмирати. Й один монах сказав (а це було у XII столітті), що для того, щоб не хворіти, потрібно кип’ятити воду, тому що інфекція у воді.

І люди почали масово кип’ятити воду. Та в одній із каструль залишилося зерно, вони його зварили, звісно, вийшов відвар. Люди спробували: «Вау, що це за тєма, що за божественний напій!»

Фото: Максим Сердюк
Архівні світлини надав Саша Буль

Також читайте першу частину про те, якою рідною стала для Саші Польща, про свій перший концерт у в’язниці, голландський оселедець, чеських наркоманів і старий замок у маленькому селі Точнік.

  •  
  •  
  •  
  •  
Коментарі (0)

Відповісти

Ваш email не буде розголошено. Обов'язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.