Iнтерв'ю

Зухвалість на тлі епохи: інтерв’ю з «её»

У лендскейпі української поп-музики, від якої інколи тхне рафінованими переосмисленнями застарілих трендів, зимою 2016 з’являється антипод та самородок – проект «её». Він вривається на сцену зухвалими вигуками та сміливим стейтментом «нужно плевать в лицо каждому, кто берет тебя за горло», грає не за правилами, та, крім того, залишає за собою право робити все, що завгодно в експериментальній поп-музиці.

Після дев’яти місяців після випуску «Хавьера», «её» доросли до свого першого сольного концерту, що відбудеться 4 листопада у київському клубі Atlas. З цієї нагоди ми вирішили поспілкуватися з Катею, Ігорем і Захаром, аби розпитати, як втікачам харківської музтусовки дихається в Києві, чому на їхньому відеозапрошенні Кендрик Ламар і чому їхній підхід до створення музики не варто плутати з сибірським пост-панком.

её

Почнімо навіть не зі старту, а трохи раніше: ви вийшли із проекту deliKate. Людям варто забути про те, що ви робили там, чи це не має принципового значення? Що дало зрозуміти, що це кінець, треба робити щось інше?

Катя: Ну принципово забувати про deliKate не потрібно, справа не в цьому.
Ігор: Жаль просто.
К: Ми не будемо повертатися до того матеріалу, він для нас ви**аний і все. Я думаю, що останній альбом deliKate «Вот тебе мир» цілком достойний, хороший і чистий. Ми просто взяли набутий досвід і зараз його благополучно використовуємо у «её». Зараз ми живемо в зовсім іншій площині, і якщо хтось запитує, чи будемо ми грати старі пісні — звісно, ні. Це як повернутися до колишнього чоловіка. Ти вже давним-давно з новим, а тобі кажуть: «Чому ти до нього не заходиш? Він все ще живе на тій же вулиці!».

Ви говорили про те, що упаковка проекту «её» — вторинна, первинною є музика. І все-таки, ви були впевнені, що ця зухвалість і візуальне втілення пострадянської реальності спрацює?

К: Найбільше я хвилювалася за те, чи спрацює пісня. Коли ми випускали «Хавьера», а вона доволі екстравагантна для нашого слухача, я більше переймалась тим, чи зайде вона в музичному плані. А вже потім були образи і тема пост-совка… Мені здається, що воно не могло не спрацювати, там же немає на***у, жодного, тобто це і є ми. Перший фотосет ми провели в нашій квартирі, у якій жило шість людей, там ми все придумали й обговорили, там все кипіло. Ми нікого ні в чому не обманули — ні себе, ні слухача, ми і ви існуємо саме тут насправді. Бачите? Ніяких вам берлінських квартир — харківська комуналка із зеленими стінами. Це могло не спрацювати тільки з людьми, які не зізнаються собі в тому, в якій реальності вони живуть.

её

Наскільки невичерпна ця реальність?

К: А нам уже в ній тісно. Із самого початку ми не збиралися робити її ключовим моментом у нашій концепції. Для нас це відправна точка. Найперше, що нам приходило в голову, коли ми аналізували себе та своїх друзів, — те, що ми всі любимо Брітні Спірз, Шакіру… чи Мерліна Менсона, бо він був такий весь «вау». У всіх були плакати з Cool Girl або з інших журналів. Ну тобто як любимо, ви розумієте. Пост-совок — це не єдине, що у нас є. Ускладнюючись, ми розуміємо, що кіч — це наша культура, ми так відчуваємо. Ми живемо в різних епохах одночасно. Ось тут можемо бути максимально прогресивними, але в той же час варто тільки вийти на Лук’яніський ринок… Ми почали з пост-совка, і певною мірою для нас це вже пройдений етап.

её

её

её

У вас слов’янська лірика, адаптована під доволі чорну західну музику. У вас Кендрик Ламар на відеозапрошенні на ваш сольний концерт. Поясніть таке поєднання.

К: Ми дуже еклектичні. Ми взяли європейську форму музики — аранжування, композиція тощо.
І: Ну ми не вибирали форму…
К: Але вона в нас є. Ми слухаємо багато західної музики, того ж Кендрика Ламара, Андерсона Пака, Бека, Бйорк, англійську й американську музику, зараз нас Австралія зводить з розуму. Ігоря в основному, мене не так сильно (сміється). І ми цього навмисно не уникаємо. Ми не фольклорні. Я знаю дуже мало народних пісень, хіба тільки хіти, і ми благополучно використовуємо їх. Ми взяли форму ту, начинку — нашу, маю на увазі мови, мелодику… Від цього ж ритміка залежить. Англійський текст по-іншому «лягає» на музику в загальному аранжуванні. Плюс ми робимо такі собі посилання на суто «наше» — «Щедрик» у Wake Up, «Я кажу ні» Могилевської… При цьому у нас є референси до Джорджа Майкла у «Фрідом». Ми ніяк не обмежуємо себе в цьому.

её

Наскільки важко працювати зі слов’янською фонетикою в такій формі?

К: Дякую, хоч хтось це розуміє. Всі співають англійською, «ми такі класні»… Це окрема задача — зробити російський чи український текст… З українським легше, набагато, але й тут приколів вистачає. Там інші рими, логіка інша. Мені завжди хочеться, щоб це була не українська, перекладена з російської, а осмислена українська. Мені важко з текстами. Я їх вимучую, правда. Деколи дуже соромно за те, що виходить з мого рота, страшенно непристойно.

У вас було декілька сетів на літніх фестивалях 2016 року. Як публіка сприймає ваш експериментальний поп?

Захар: Дуже по-різному.
І: Від Харкова (Импульс-Фест — Muzmapa), наприклад, дуже дивні відчуття. Було багато людей, але їхнє сприйняття було чисто харківське.
З: Занадто мовчазні.
І: У багатьох людей на обличчях було написано «Шо воно проісходе?», «Шо вони роблять?»
З: Бамкають.
І: На Woodstock було класно. Коли грала Маша Чайковська чи Vivienne Mort…
К: Всі такі: «Вау-вау» (аплодує). А коли я виступала, говорили:«Фу, я би з нею не переспала» (підслухано нашими друзями під сценою).
З: Їхав я по Харкову весь брудний і замучений, бо переїжджав з однієї квартири на іншу. Підходить чувак, і запитує, чи я не басист групи «её». Я підтвердив, а він почав мені і своєму другові розповідати, як класно ми прокачали на «Імпульсі». І ще й згадав «Хавьера» і процитував: «Плевать в лицо-о, держать за го-о-рло».
К: Харків був найбільш, скажімо, економний за реакцією.
І: Та було все нормально.
К: На Woodstock та ReSpublica було все чудово. Коли ми виходимо на сцену, перші дві-три пісні ніхто нічого не розуміє, а потім через ритми починають вливатися і дивно рухатися. Загалом, окрім любого мені, але відсталого Харкова, все було окей.

её

её

Про Харків, до речі. Ви ж вийшли із тієї музтусовки і, виходить, увесь час грали для такої доволі консервативної аудиторії?

І: Уявляєш! Хоча це, частково, і вплинуло. Ти відчуваєш на себе якийсь тиск.
К: Ізоляція, розумієш, це ніби ти дрочиш всуху самому собі — за відчуттями це було приблизно так. Ти робиш свою справу, а віддати її плоди нікому, немає з ким поділитися. Тобто лише коло наших друзів, можливо, там набереться людей п’ятдесят…
І: Ну сто.
К: Ну триста, цього все одно мало. Тобто це означає, що немає адекватного радіо, телебачення, немає музичних журналістів…

Часто кажуть, що в Харкові найбільш згуртована музтусовка. А з ваших слів можна зробити висновок, що вона варилася у власному соку?

К: Особисто для мене в музичному плані — це великий мінус. Скажімо, у Харкові є 15 музикантів, і всі вони один одного знають і грають один з одним.
З: У тридцяти проектах.
І: У тім то й річ, що тусовка дуже вузька.
К: Якщо гітарист — то Стас або Андрій, якщо басист — то Ваня чи Рома.
І: І все крутиться навколо Бабкіна, Pur:Pur, Sunsay… це одні й ті ж музиканти.
К: Скажімо, в «Оркестра Че» і у Pur:Pur була одна ритм-секція на два гурти, і таких прикладів багато. Як наслідок, всі вони звучать однаково, бо над музикою працюють одні й ті ж голови. Якогось різноманіття в музичному плані не було, хоча як особистості, звісно, вони всі різні — Бабкін же точно відрізняється від Каданова.

её

А як вам тепер у Києві?

І: Все пропорційно краще, у декілька разів. Але сенс залишається той же.
З: Тут не 15 музикантів, а 40, і ми ще не зі всіма познайомилися (сміються).
К: Ми зараз дуже згуртована команда, тому нам, в принципі, ніхто і не потрібен. Хоча якщо з’являться хороші однодумці, то ми готові розширюватися.
І: Скрипальку б нам.
К: Та не треба! (сміється). У питанні каналів комунікації, медіа тощо тут легше дихати. Є куди сходити на радіо, навіть є куди сходити на телебачення! Є де виступати.
І: Зараз у нас доволі активний період, ми готуємося до нашого сольника, я практично з дому не вилажу.
З: Через можливості самореалізації люди тут більш цілеспрямовані. У Харкові багато хто розуміє, що вони хотіли б робити, але зовсім не розуміють, як, кому це все показувати.
К: Загальноукраїнська проблема полягає в тому, що в нас усе сконцентровано в Києві. Так не повинно бути. Виходить, що допоки музикант не переїхав до Києва, то він взагалі не існує. Це несправедливо. Навіть ті ж Pur:Pur і «Оркестр Че». Через те, що фізично вони не в столиці, їх знають менше. А вони заслуговують на більше.
І: Перебуваючи в Києві, все більше ловлю себе на думці, що Харкова взагалі не існує.

4 листопада у київському Atlas відбудеться ваш сольник. Я читав, що ви готуєте багато нового матеріалу, який заповнить ледь не половину сету. Можете хоча б натякнути, що це буде?

К: Так, багато нових пісень, ми будемо перемішувати їх із уже випущеними, щоб подати це все слухачеві без його перевтоми. Я сама не люблю нові пісні на концертах, тому ми зробимо все по-хитрому. Якби я сама пішла на свій концерт, мені було б дуже цікаво (сміється).

её

её

Для вас цей сольник — поки основна подія в кар’єрі, розкажіть більше!

К: Просто мені Ігор заборонив все розповідати.
І: Та розповідай…
К: Насправді нічого дуже фантастичного там не буде. Ми заспіваємо з Ігорем одну пісню дуетом. У нас з’явилась англійськомовна пісня «Катерина» за мотивами Шевченка. Нас просто запросили на кастинг Євробачення, і треба було написати якусь пісню. І я задумалась над тим, щоб ми могли зробити… Коротше, якби мені дали завдання, грубо кажучи, представити Україну світові, то я б переплела найбільш попсові і впізнавані речі та з ними трохи погралася. Що, власне, і зробила: вийшла «Катерина». Ми поки не знаємо вердикту, там все якось дуже довго вирішується, але пісня дуже класна, вона органічно вплітається в нашу програму.
І: І ще деякі пісні (сміються).
К: Не хочеться говорити про те, що буде класний звук і світло, ми одягнемося в прекрасні костюми, буде хороший відеофон. Такі речі самі по собі зрозумілі. Що ми хочемо показати — це те, що у нас є цілісна, повноцінна, велика й цікава програма, що ми можемо більше, ніж двадцятип’ятихвилинний сет. І що весь цей час буде яскравий та насичений подіями.

Ми зустрілися з вами у «МакДональдзі» на Лук’янівській. Зважаючи на вашу тематику, одразу почали пов’язувати факти, що, наприклад, лук’янівський «Мак» — перший у Києві і що в цьому є прихований сенс.

К: Ага, так і є.
І: Саме так, тому що це перший «Мак», який відкрили у Києві (сміються).
К: А нам взагалі щастить із такими збігами обставин, ми ж випустили «Фрідом» у День народження Хав’єра Бардема, абсолютно не підозрюючи про це. І нам написали: «О, як все продумано, який красивий хід!».

её

І на фінал внесемо трохи інтерактиву. Ось, наприклад, є гурт «Буерак», в авангарді нової пост-панк хвилі Росії. Вони теж описують пострадянську реальність, як і «её». Тематика  схожа, але чим ви принципово відрізняєтеся?

(слухають пісню «Советский Парфюм»)

І: Такі довгі інтро ми поки собі не можемо дозволити.
К: Ох, нахаби!
І: Це класно і якісно зроблено, але дуже схоже на те, що сталося з роком. Він же ж закінчився десь у році 1975, а до нас він прийшов приблизно у 80-х. Тут те ж саме, звук — британський, The Cure, Joy Division і так далі — пост-панк, атмосфера і дух.
К: Я от зрозуміла таку річ: ось є у нас «Силяни», «Курганман», і їм всім насправді легше у своєму полі, бо в них повністю стьобний матеріал. У «Буерак» — «одеколон на весь дом» — це ж теж жарт. І музика тут все-таки на другому плані. Тут дух, месидж, начинка — вона важливіша за музику. А в нас ні. І це принципово важливо, бо в нас усі жертвують музикою. Навіть той же «ВВ», класні, божевільні, музично підковані, але в них усе одно сільський стьоб переважає над музикою. Ми хочемо, щоб у «ёе» музика була на першому плані. Також хочемо підтягувати інших до розуміння того, що не достатньо робити стьоб.
І: Не достатньо робити просто хороший рок.
К: Хлопці з гітарами на сцені — такий образ давно себе вичерпав. Цього мало, особисто мене уже нудить. Але мало хто це розуміє. Основний критерій крутості – «Так це ж наші чуваки! Вони один в один звучать як цей західний гурт!». Клас, молодці, але в чому прикол? Що трапилося в моїй музиці, у моїй культурі, хто мене сформував? Розумієте, про що я?
І: Або чому в Британії немає чуваків, які грають як «ВВ?»
К: Навіть у гурту «Село і Люди» є певне переосмислення, і це явно цікавіше. Треба додавати щось своє. А злизувати один в один, а потім, прослухавши, думати, це Oasis чи Coldplay?
З: Коли ти слухаєш наших місцевих британців, то складається враження, що ти на хорошому кавер-концерті, але чуєш пісні, які до того не чув. Або чув, тільки підспівати не можеш, бо слів не знаєш.
І: Чувак, ти просто їх знищив щойно. Насправді наш критерій прослуховування музики — це шукати те, що може нас здивувати.
З: Щось нове, де 56 переглядів і ще ніхто про це не знає.

Сольний концерт гурту «её» відбудеться 4 листопада у клубі Atlas. Квитки можна придбати за посиланням.

Фото: Максим Сердюк

  • 70
  •  
  •  
  •  
  •  
Коментарі (0)

Відповісти

Ваш email не буде розголошено. Обов'язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.