Iнтерв'ю

Женя Тимчик про музичні проекти, концепцію «поношеного» майбутнього й одеську сцену

Молодий Володимир Маяковський і гурток кубофутуристів своїм маніфестом «Пощечина общественному вкусу» постулювали чотири головних права поетів: довільне введення нових слів, непереборна ненависть до мови «поетів-зірок», відмова від незаслуженої, дутої слави і «стояти на брилі слова “ми” серед моря свисту і обурення». Цією брилою реформаторства мови вони стояли проти негативного суспільного фідбеку.

У нас час українські музиканти кидають виклики слухачам, щоб бути почутими й побороти байдужість до певного музичного напряму. Недарма гурт The Nietzsche для свого першого синглу Mayakovsky обрали вірш цього гострого поета-футуриста, і тим самим дали зрозуміти, що квінтесенцію посилу просто так не віднайти, не слід судити зухвало і сприймати упереджено. Фронтмен гуртів Septa та The Nietzsche Євген Тимчик, як одна з брил постмодерного реформаторства, розповів нам у його рідній Одесі про те, чим є, і те, чим стануть його резонансні музичні проекти.

Женя Тимчик

Про Septa і The Nietzsche

Великих проектів два, вони дуже різні і співіснують незалежно один від одного. На найближчі рік-два є певні плани на обидва гурти. Уже записали й готуємо до релізу альбом Septa. Другий EP The Nietzsche теж зараз закінчимо, поїдемо знімемо кліп.

Крім мене, в гуртах пересікається один і той же басист, бо хороших музикантів в Одесі мало, а готових займатись цим довго ще менше.

Я не знаю, чи є якесь суперництво між гуртами, для мене це як грати в шахи із самим собою — рано чи пізно почнеш піддаватись. Тому стараюсь не порівнювати, а просто ставитись як до двох рівнозначних проектів.

Є думка, що The Nietzsche йде шляхом Septa, бо ми беремо участь в одних і тих же фестивалях, тільки із запізненням у рік. Попит реально різний, публіка також. Хтось любить музику серйознішу й емоційнішу, а хтось — важчу й жвавішу.

Звичайно, непросто тягнути ярмом два таких проекти. З іншого боку, мені здається, що з часом ми прийдемо до того, що будуть кликати обидва гурти на якісь великі фестивалі типу «Республіки» чи «Файного міста» і просто ставити на різні дні. Так й організаторам буде легше, бо доведеться везти лише шестеро людей, і нам.

Якщо порівняти гурти саме за підходом, мабуть, дуже відрізняється написання матеріалу. У The Nietzsche все спонтанно, пісні збираються на льоту, тоді як в Septa ми більше думаємо, як пісня має в результаті звучати, куди ми йдемо… І хоча фінальну форму релізу тримаю в голові, пісні виходять абсолютно непередбачуваними.

Про маленькі музичні проекти

Є один інтернаціональний гурт Baltic Tea з хлопцями з Москви, це наші хороші друзі — Діонісіо Гарсія і Гліб Лубянський. Діонісіо, до речі, писав барабани для першого альбому The Nietzsche, бо у нас тоді не було барабанника.

Вони обидва грали в гурті She Oak, з яким у нас був спліт, здається, рік тому в грудні. Ми з нашим басистом їздили в Москву на концерт, були там тиждень. Якраз тоді разом з хлопцями і записали лайв з каверами на Marmozets та Foals на студії, але зводити та монтувати його ще не закінчили.

З живого сьогодні ще є олдскульний блекметал, який ми робимо з моїм приятелем Hawkmoonmor. Перший EP (The Red Amulet — Muzmapa) ми рвонули, але потім далась взнаки якась дорослість. Вже не можемо достатньо серйозно до цього ставитися, тому не знаю, чи буде щось далі.

Є дуже багато різних колаборацій, спільних праць, теж всі в процесі, і не знаю, коли з’являться результати, бо багато чого поза моїм контролем. Ось нещодавно записувався з київським гуртом iamyou. Там вокалістка Марта Ковальчук, яка зараз на басу грає з Христиною Соловій. Мене попросили записати вокал для заголовної пісні їхнього третього EP чи альбому — не знаю, який там формат. Мені самому буде дуже цікаво послухати, що вийде.

Про фідбек на кліп The Nietzsche

Ми не очікували такої реакції. Це все виникло випадково, внаслідок «інсайт джоукс». Ми їхали записувати альбом в Рівне й потрапили в такий собі вагон-буфет, про існування якого я раніше не знав: піввагону — купе, а інша половина — буфет. Відповідно це призвело до дебошу, й ми згадували пісню Love Hurts. Чомусь постійно думали, що це із глему, нам дуже подобалось. Зрештою згадали, що це Nazareth, але ця ідея глему залишилась в концепшні, зерном поселилась в наших головах. Наступного дня вирішили спробувати створити дисонанс — поєднати важку музику й такі образи. На першому концерті, який грали в More Music Club, все було прийнято на ура, усі зрозуміли, що це жарт, скоріше комічний образ.

Джордж Лукас, коли створював «Зоряні війни», мав концепцію «поношеного» майбутнього, хотів зобразити таке майбутнє, яке не було би хромованим, блискучим, красивим, а зробити його зношеним і потертим. Наш глем теж не такий блискучий, як у вісімдесяті, а саме «поношений». Якщо уявити хлопців із вісімдесятих, які вже підросли, але вирішили повернутись до своїх образів, то це виглядало б саме так.

Справді, були різні неприємні відгуки, і, якщо почитати коментарі, є люди, які з відразою дивились на це все і не розуміли, як чоловіки можуть одягнути лосини. Думаю, якби це насправді був у нас стейтмент, якийсь гей-прайд, тобто ми були нетрадиційної орієнтації, вийшли й отримали такий фідбек, це призвело б до якихось темних думок. А так це був жарт. Але мало того, що ці люди гомофоби, так в них ще й почуття гумору немає. Це насправді їхня втрата.

Про соціальні проблеми в творчості

The Nietzsche піднімає соціальні проблеми з віршів поетів, які ми використовуємо. Тому мені дуже подобаються вірші Маяковського: вони досить гострі й актуальні, навіть не стільки соціальні, як інтимні.

Але в новому EP буде пісня «Супокій» на вірш Івана Франка. Текст, на диво, дуже актуальний щодо того, що відбувається зараз в Україні. У ньому можна помітити багато алюзій на нинішні події, причому досить зрозумілих. Ти одразу бачиш, що це про конфлікт Росії з Україною, і більш ніж через сто років це все досі актуально. Багато хто вважає цей конфлікт штучним, надуманим, напускним — це неправда, він реально існував століттями, як і між будь-якими народами, що живуть поряд. Так завжди, якщо є кордон між країнами. Але за роки Радянського Союзу й 90-ті був нав’язаний дивний термін «братських» народів, який загалом нічого не значить.

Septa ніколи не торкається нічого такого соціально-політичного. Одного разу випадково так вийшло. Ми робили пісню на Геловін для збірника, вона мала бути про якусь істоту, і нам випало зомбі. Ми використали алюзію на книгу World War Z Брукса. Там є монолог із книги, який я декламую, і він пасує не лише до живих мерців, але й до політичної еліти, яка душить державу зсередини.

Про новий альбом і цикл життя пісні

Раніше ми планували випускати альбом щороку, але для нового записали 14 пісень і трішки надірвались, бо переоцінили свої можливості. Це виявилось реально важко: почали допилювати записи, приводити їх в порядок і за осінь довели до пуття лише Ropes.

У нас було дуже багато запрошених музикантів, чоловік сім-вісім, з усіма треба домовитись, узгодити графік, час, запис — це дуже складно.

Музика не терпить поспіху, і спроби зробити все пошвидше виливаються в неадекватний фідбек. Потрібно готувати і публіку, і свою фанбазу, будувати реальну піар-кампанію, не просто покидати по пабліках, а з усіма домовлятись про прем’єри, стріми… На це все треба значні зусилля. Коли доводиться займатись усім самому, а при цьому ще й зберігати фокус на музиці, насправді важко це все витягнути. Але коли ти робиш без поспіху, все якось вибудовується, стає зрозумілим. Тому ми випустили кліп і зробимо ще один (не знаю, чи буде третій) до релізу.

Женя Тимчик

Ми також вирішили, що чекати довго нам самим не хочеться. Все-таки нас теж гріє, коли пісня вже є готова, записана, а коли вона лежить, то поступово втрачаємо інтерес. У мене постійно з’являється думка, що вони морально застарівають, ніби термін придатності минає: ми випустимо, а вони вже нікому не потрібні.

У пісні є цикл з трьох етапів. Перший — це коли ти її придумав, дуже її любиш і хочеш грати постійно наживо. Другий — коли записав, і вона отримала друге життя, бо під час запису відкривається багато цікавих штук, починаєш по-іншому сприймати якісь моменти, щось покращуєш, щось додаєш. І третій — коли пісня виходить і її вже всі знають. От саме від зародження до релізу, мені здається, що вона кілька разів помирає, і потім потрібно вже дефібрилятором її реабілітовувати, бо це доведеться наживо грати. Пісню чекатимуть на концертах, а коли вона в тебе в голові вже померла і ти її поховав, то грати її буде дуже складно й нецікаво.

Про нездоровий перфекціонізм

Коли ми працювали з Метом Бейлісом, я постійно надсилав йому правки. І він сказав, що не знає жодного музиканта, який би був повністю задоволений своїм записаним альбомом, міг сказати: ось тут все класно, все так, як я хотів. Тому він говорив, щоб я не дуже «заморочувався». Але я завжди хочу довести все до якоїсь планки, щоб краще вже нічого не можна було зробити.

Коли ми ще випускали п’ять пісень, я міг у блокноті записувати, що хочу змінити, переробити, відредагувати. Тепер пісень 14, і в мене вже є файл в Excel з таблицями, де розписано по таймкодах що, як і куди. Я інколи навіть не знаю, з чого почати, — всього так багато і все потрібно спробувати реалізувати.

Побутує думка, що слухач не помічає всі «косяки», які чуєш ти. Але мені здається, що це все відкладається і створює якусь загальну картину, з якої потім випливає результат. Все потрібно робити максимально якісно. Наприклад, я деякі наші записи не можу слухати, а коли ми серйозно взялись за роботу, то перший альбом я вже можу фрагментами сприймати, другий — повністю, а третій, сподіваюсь, буду прослуховувати як звичайну музику.

Про одеську музичну сцену

Її скоріше немає, ніж є. Коли ми починали в 2010, було багато гуртів, більше концертів і «привозів». Потім по всій Україні виникла така ситуація: збирається багато всіляких концертів на кшталт «солянок» із місцевих «малахольних» гуртів. Через це втратилось ранжування і диференціація гуртів-початківців і тих, що вже устоялися.

В Одесі подібна ситуація, тільки трохи в іншому вимірі. Є низка колективів, які ніби і є, а насправді їх немає. В них немає і ніколи не буде релізів. Вони варяться у своєму соку, розповідають, що сьогодні-завтра все буде, і періодично виступають в Одесі. Публіка, яка ходить на такі концерти, досить зашорена і швидше не здатна зрозуміти, коли погано, а коли добре. Вона відповідно хаває це все, тішить самолюбство цих музикантів-початківців, яких поки не можна пускати на сцену. Я про це постійно говорю.

Женя Тимчик

Насправді мені здається, що Одеса як місто дуже провінціалізується, вже не виглядає і не поводить себе як мільйонник. Просто місто стає все меншим і меншим на очах.

Але не все так погано. Є низка колективів, навіть без моєї участі (сміється), які реально непогані. Окрім андеграундної сцени, є My Personal Murderer — вони все-таки така елітна інтелектуальна музика і добре, що вони прокидаються із своєї гібернації, час від часу видають. Є Epolets, які стали вже зовсім мейстрімними, хоча свого часу починали як кавер-гурт, а потім вже назбирали власного матеріалу. Із важких є Doomeye, хороший гурт із хорошими музикантами. Вони роблять все правильно з точки зору підходу — записують альбоми, виступають рідко, але добре.

Ще є хардкор-сцена Одеси. Дуже дивна, як на мій смак, бо її представники якось зовсім зарилися в олдскульному хардкорі. Надто сильно відкидають сучасну музику, сучасний хардкор, сучасне звучання. Не знаю, добре це чи погано. Чесно кажучи, не можу судити, бо попит є, гурти є, може, й потрібно.

Скрім-сцени немає, але є один гурт, в минулому Mariesena , але тепер Yotsuya Kaidan. Чуваки також записали реліз, але ще не видали його. Теж намагаються робити все добре й правильно.

Про виступи в Одесі й інших містах

Торік в Одесі ми мали два концерти (порівняно з чотирма в Києві), ще були у Львові, Миколаєві й інших містах. Якось історично склалось, що нас в Одесі сприймають не зовсім тепло. Спочатку взагалі була якась кам’яна непробивна стіна, а потім потроху налагодилось, з’явилась публіка, хоча її ще не достатньо, щоб ми тягнули сольні концерти. Мені здається, що зробити сольник у Києві нам було б простіше і більш резонно, бо там справді є кому нас послухати і є ті, хто ходить на фестивалях конкретно на нас.

В Одесі важко виступити. Ми намагаємось самі особливо не грати. Якщо приїжджає хтось із друзів-знайомих, типу MegamasS, Stoned Jesus, то ми їх підтримуємо.

Женя Тимчик

Не знаю, що має якісно змінитись, щоб Одеса стала концертним містом: кого б не привозили, все одно не приходять. Я пам’ятаю, приїжджали Assymetry із Польщі (вроцлавський фестиваль, який привозив в Одесу три передові польські важкі гурти: Furia, Entropia та Thaw — Muzmapa), зі своїм звуком, все було супер-круто і прийшло лише 15 осіб. Я не розумів, що люди, які люблять таку музику, можуть робити в суботу ввечері, щоб не прийти і за якісь смішні гроші не послухати три дуже крутих гурти, які ніколи більше не приїдуть.

Мені здається, що нас частково інтернет зіпсував, плюс відсутня так звана тусовка: немає сенсу приходити на концерт, якщо при цьому ти нормально не проведеш час поза концертом. Тусовка, якщо і є, то дуже маленька. У Києві групи людей, які ходять на концерти, значно більші. Приходять разом, йдуть разом і так на всі концерти — ти завжди знаєш, що вони будуть.

Про міста, які запам’ятались теплим прийомом

Особливо тепло нас зустрічали в Кременчуці десь два роки тому в січні. Це був найгарячіший концерт. Було дуже багато людей, судячи з усього, в цьому місті просто мало концертів, тому на будь-який «привоз» вони реагують із захватом.

У Миколаєві теж було дуже круто. Там, напевно, така ж ситуація: мало концертів, мало місць, мало «провозів» і відповідно будь-який такий рух сприймається із захватом.

Хто з андеграундної сцени найближчий по духу

Із ким би я дійсно хотів виступити, так це з «Покручем» (це новий гурт музикантів «ТОЛа» без Прозорова). Там чуваки дуже цікаву музику роблять, дорослу. Мені навіть не стільки виступити з ними хотілося б, а більше подивитися, як вони виступають наживо.

Часто, коли ми думаємо про тур, розуміємо, що самим немає сенсу їхати, тому постійно думаємо з ким. З одного боку, нам дуже хочеться поїхати в тур разом із «Пространством вариантов» (Space of Variations), бо це наші друзі, та й жанри пересікаються. Було б доцільно і зрозуміло, чому ми поїхали разом. З іншого боку, мені здається, що людина, яка прийде на такий концерт, отримає одне і те ж двічі, може трішки в гіршій якості від нас, і трохи в кращій від Space of Variations. Тому такий тур був би хоч і зрозумілим, але трохи без сенсу.

Ми нещодавно думали, що реально круто було б проїхатись Україною із Somali Yacht Club. Ми різні, але при цьому чимось близькі за духом і атмосферою. Так людина, яка прийшла на концерт, отримала би за одні й ті ж гроші два концерти різних гуртів, і можливо, знаючи нас, вона б дізналась про «Сомалі», і навпаки.

Ще є київська тусовка MegamasS і «ЗЛАМ», але там дуже міцний тандем, не особливо є сенс врізатися в нього.

Насправді ми багато з ким дружимо і виступати з нашими приятелями завжди приємно. Такі концерти — це завжди якісно проведений час.

  • 54
  •  
  •  
  •  
  •  
Коментарі (0)

Відповісти

Ваш email не буде розголошено. Обов'язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.