Iнтерв'ю

No pressure, choice is yours: інтерв’ю з Krobak

Альбом, що не залишає сумнівів, формація, яку за всіма параметрами можна називати супергуртом, жанр, у якому готовий працювати не кожен, щоб не бути розтоптаним за однотипність. На початку листопада київський пост-рок квартет Krobak видає довгоочікуваний LP Nightbound, який одразу втрапляє до скарбнички найкращих українських релізів року. Напередодні його презентації у київському арт-просторі Mezzanine 10 грудня ми зустрілися з Ігорем, Наташею, Марком і Асею, щоб вияснити, що робили Krobak протягом трьох міжальбомних років та чому Nightbound — це найкраще, що вони могли випустити у цей момент.

Скільки не говори про Krobak, все одно згадаєш про Stoned Jesus. Як тепер «дружитимуть» два проекти?

Ігор: Не знаю, мабуть, важко. Ідея в тому, щоб нас хотіли почути як гурт Krobak саме через те, що вийшов крутий альбом і реально цікаво послухати нас наживо. Тобто не напрошуватися на концерти, не ночувати у сквотах, тому що ми з «Джизасами» пройшли цей етап років три-чотири тому, а до цього повертатися не дуже хочеться. Потрібно їхати і грати для підготованої публіки, яка очікуватиме певну пісню і взагалі знатиме, хто стоїть перед ними на сцені, купуватиме мерчендайз, стежитиме за гуртом і надалі, ставитиме «лойси», вантажитиме наступні альбоми і даватиме потужний фідбек, який безпосередньо впливає на ступінь життєдіяльності гурту. Тому що коли ти чимось займаєшся і врешті-решт це нікому не потрібно… Через це багато гуртів припиняли свою діяльність. У тій же спільноті «Неформату» була купа крутих колективів, музикантів прогресивного мислення, років вісім-десять тому. Але все це «загнулося», тому що «познаходили роботу» і «поодружувалися», і «порозпадалися». Тому первинним є попит, а далі — подивимося.

Ви почали свою діяльність до того, як заговорили про хвилю «нової української музики». Чи хотіли би ви асоціювати себе з цим терміном?

Ася: А що таке «нова українська музика»?

І.: Я не дуже цього прагну, тому що, окрім позитивних тенденцій, звісно, є і негативні: тобто це гурти, які «виїжджають» на порожньому хайпі та пройдених трендах і таким чином намагаються привернути до себе увагу. І знову вимальовується чергова «закрита тусовочка» з ознаками якогось елітного статусу — які лайкають один одного, люблять і поважають, але це не призводить ні до якого прогресу, ба навпаки — через відсутність адекватної критики і розуміння самих музикантів, чого вони прагнуть. Якщо ви хочете викласти один трек, схожий на Radiohead і щоб вас полайкали… Не знаю, це не зовсім те, чого прагну я як музикант.

Марко: Ми не соромимося того, що ми є українським гуртом, у нашій музиці дуже багато речей, які передають моє ставлення до українських реалій. Багатьох речей я б не написав і не зіграв, не живучи тут. Підтримую Ігоря: не хотів би, щоб про нас писали як про українських Godspeed You! Black Emperor.

І.: Ну це вже дуже лінива журналістика, такий собі lazy-writing. Знайшли на last.fm щось схоже, ось і тицяють в інфлуенси і референси. У плані загальнокультурних тенденцій — ми стопроцентно український гурт. А як тусовочно-фейсбучна одиниця — ні, якось не хочеться.

Що б ви не могли подумати один про одного п’ять років тому, коли зібрались?

І.: П’ять років тому я цих людей майже не знав. Почалося все навесні 2012 року, коли я уже грав з «Джизасами». Але мені хотілось повернути Krobak на сцену на декілька концертів, ніби показати людям, що «от бачите, як було класно, першовідкривачі українського пост-року, ееей, актуально, цікаво, ми все ще живі, у нас все добре». Та, на щастя, процес пішов далі, на цих концертах справа не закінчилася, почався творчий процес і прогрес. Марка я знав як офісного працівника на моїй роботі, а з Наташею і Асею ми познайомилися уже пізніше. І так, за цей час всі дуже виросли — як в особистісному плані, так і в музичному. Не думаю, що чотири-п’ять років тому ми разом могли б не те, щоб щось придумати і записати, а хоча б зіграти те, що ось можна почути у новому альбомі! Дуже багато болю і практики ми пройшли.

Наташа: Просто порівняйте Little Victories 2013 року і Nightbound 2016 — як на мене, ріст очевидний, як мінімум, для нас ізсередини. Особисто для мене за ці п’ять років, попри зайнятість не тільки Ігоря! — у всіх є робота, сім’я тощо, — між нами утворилася хімія, вона залишається і дає свої плоди. І це те, що змушує нас робити щось далі.

І.: Знаєш, є ж навіть такий журналістський штамп, де ми мали б сісти і сказати:

«Ну, Nightbound — це наша найкраща робота на сьогоднішній день, ми нею дуже пишаємось».

М.: Ти ж знаєш, що це виріжуть, і ця фраза буде єдиною, яку опублікують як інтерв’ю…

І.: Але з іншого боку, я реально впевнений в ньому на сто відсотків, бо це найкраще, що ми могли з себе витягнути. Я дуже пишався нами, коли слухав Nightbound. Це на голову вище за Little Victories, не тільки матеріал, а й саунд і атмосфера. Можна подумати, що це зовсім інший гурт, але нас видає мелодика :). Всі дуже якісно підключилися до творчого процесу, нарешті не я один відстрілювався за всіх (особливо теми Марка для No Pressure, Choice Is Yours і So Quietly Falls The Night — мої два улюблених треки з альбому).

М.: Велике дякую Наташі і Джестеру (так називає Ігоря Марко за робочим нiкнеймом — Muzmapa) за їхнє підштурхування до дописування матеріалу… Я часто думав про те, що «напевно, я не дозапишу цей альбом», «напевно, цього альбому ніколи не буде».

Н.: Тільки зараз про це зізнається…

М.: Їхня наполегливість витягла альбом. Ну, і Асин «позитивчик»… Він дуже важливий. Ася усміхається — життя продовжується, і байдуже, що альбом недописаний, відрепетирувати до кінця не можемо і так далі.

Ми ось вам «Ашечку» поставили за альбом.

А.: Завжди хотіла бути відмінницею…

Чомусь ми були впевнені в альбомі ще задовго до того, як ви анонсували його вихід. Гаразд ми, чому ви були настільки впевненими у Nightbound?

І.: Щодо самого матеріалу у мене сумнівів ніяких не було. Я хотів, щоб альбом звучав настільки круто в запису, як він звучить у нас у головах, і, скажімо, так само, як він емоційно й енергетично звучить на репетиціях, тільки без лаж :). Хімія, як говорила Наташа. Хотіли добитися того ефекту, який переносить слухача до нас, в одну кімнату. Але ти ж знаєш, що навіть мати матеріал і бути впевненим у ньому — це десята частина всієї роботи. Потрібно його випустити… Чекай, відрепетирувати, записати, звести, відмастерити, а потім аж випустити — донести до людей за допомогою хоча б мінімального промо. А з ним треба ще грати концерти. Тобто це постійна робота, яка потребує перманентної віддачі.

І в цьому плані дуже приємно, що є рушійна сила, яка змушує цим займатись… Скажу чесно, останній рік цією силою була Наташа. Тому що я пропадав у турах із «Джизасами», а вона м’яко, але наполегливо нагадувала, що варто таки зайнятися «Хробаком».

Мені приємно усвідомлювати, що ми все ще цим займаємося і займатимемося. Напевно, мій улюблений момент був тоді, коли торік ми писали «прешку» (No Pressure, Choice is Yours — Muzmapa) і Song For Lovers, і наче все йшло до того, що дві пісні мали вийти у спліті із Sasha Boole, були ідеї щодо EP… А потім все перегралось і тільки остання пішла на спліт… Я точно пам’ятаю, що однієї ночі минулої осені, коли я лежав, у мене в голові, наче грім з неба, бум — і з’явився альбом. Я побачив треклист, що за чим має йти, який флоу в пісень повинен бути. І навіть збереглася ця «фішка» з часів Little Victories, коли ми взяли старий трек і вдихнули в нього нове життя — в альбомі це Marching for the Freedom We have Lost. Це трек 2009 року, і приємно, коли люди пишуть: «О, чуваки, цей трек так актуально і по-сучасному звучить, це дарк-джаз». Коли люди інтерпретують твою роботу і хочуть роздумувати над нею, то є розуміння, що це все не дарма. Не знаю, як мої бендмейти, а я дуже залежу від фідбеку. Якщо його немає, починаю нервувати, такий собі attention whore. Мало займатися гуртом «для себе», треба, щоб це хтось почув і оцінив.

М.: У мене була одна вимога до альбому: я хотів, щоб він звучав краще, ніж наживо. Із попереднім так не вийшло :). Тому я хотів, щоб на концертах нам було до чого прагнути. І мені здається, що ми досягли такого ефекту.

А.: Враховуючи те, що я граю в різних гуртах і брала участь у записах для різних проектів, цей лонґплей найкращий — за звукозаписом, за рівнем… Не було жодних очікувань від альбому, тому що я дуже обережно ставлюсь до того, що чую, бачу і до того, що в підсумку стало кінцевим продуктом. Тому поки що Nightbound — єдине, чим справді задоволена.

Н.: Щодо Marching for the Freedom We have Lost — цей трек ми грали тільки один чи два рази наживо, і він був таким собі прохідним, до нього не дуже хотілось повертатись. Але потім Ігор запропонував взяти його в альбом. «Ну ок, давайте». І після того, як ми його записались із саксофоном, я була шокована, як круто все вийшло. Цей трек відкрився для мене по-іншому, і, як каже Марко, треба дотягувати живий перформанс до того рівня, на якому він записаний в альбомі.

Якщо Little Victories — це політ фантазії, то Nightbound йде у проґ і водночас прощається з ним. Як ви до цього дійшли і чому?

І.: Із мого боку це був осмислений крок. Коли я 10 років тому послухав пост-рок, знайомство з ним відбулося через певні проґові моменти, я завжди сприймав пост-рок у контексті прогресивної музики. І для мене було дуже гірко усвідомлювати те, що сам жанр за дуже короткий термін скотився до мемів про ч/б і дерева без листя на фоні сірого неба; до гуртів, які понакупували собі тисячі гітарних педалей і ноутбуки… Я міг би назвати зараз декілька гуртів, але не буду, хоча дуже хочеться :). Тобто, є гурти, які не мають жодного стосунку до цього експериментального і новаторського начала, яке було у тих музикантів, які, скажімо, надихнули мене — Talk Talk, Slint, Bark Psychosis, ті ж Godspeed… Колись вони були настільки крутими, що критикам довелось придумати термін «пост-рок», щоб якось описати цю нереальну музику. А потім з’являються «штрихи» у вузьких штанях і почалось…

М.: Просто грають за формулою.

І.: І, повертаючись до твого питання, я б не назвав Little Victories польотом фантазії, бо це були треки, які я приніс і сказав: «Треба зіграти ось так». Звісно, у рамках своїх партій були «вольності», але не дуже. А от Nightbound був польотом фантазії, колабораційним — у найкращому значенні цього слова — проектом, і, можливо, через це весь проґ і повилазив звідти. Нам не потрібно дотримуватися структури і динаміки на чотири такти, як це роблять ось ці чуваки з ноутбуками… Давайте тут обрубаємо, тут додамо, а тут буде зміщений акцент. Коли я хочу описати Nightbound декількома словами, щоб пояснити, як воно звучить, то притягую за вуха назви якихось гуртів, але розумію, що на сто відсотків немає такого, який би грав ось саме так. І це вселяє в мене надію та гордість і відчуття того, що я роблю щось правильно і є люди, які роблять це зі мною і тягнуть у правильному напрямі.

М.: Чудово, що є можливість використовувати інфлуенси різних жанрів і змішувати їх без жодної критики, що, ось ні, це не про Krobak, даруйте. Деякі референси ми робили свідомо, деякі — ні. Приємно працювати над музикою, у якій можна було б написати те, що завжди хотілося. І при тому зліпити всі ці ідеї в одне ціле.

І.: «Давайте? — А давайте!» — у такому дусі ми працювали.

Коли ви прослуховуєте Nightbound, які візуальні асоціації малює кожен із вас? Що ви бачите?

М.: Мені дуже цікаво, що бачать інші люди… Ось цілий день виношую ідею, чому б не запропонувати написати це людям десь у коментах у соцмережах? А раптом знадобиться?

А.: Насправді ми домовилися не спойлерити свої особисті візуальні або якісь інші асоціації, щоб люди не прив’язувалися до нашого розуміння. Тому в нас така музика, яка змушує людей думати, висловлюватися, шукати щось своє, знаходити ситуації, коли музика ідеально підходить…

Тому я і спитав, що кожен із вас бачить.

А.: No pressure, choice is yours!

І.: Я реально «тащуся», коли люди думають про контексти, які ти не вкладав у свою музику. Тобі залишається тільки читати це і «ням», «ням», «ням»… Це дуже крутий фідбек, який чимось нагадує сінематограф. Ось ти зняв фільм, вклав щось одне, тобі говорять зовсім інше, і ти сам додаєш смисли. Був доволі веселий момент із Stringer Bell, багато рецензентів одразу кинулися шукати відсилання до одного з персонажів телесеріалу The Wire — його також звали Stringer Bell. А я взагалі про це не думав, просто це словосполучення так круто звучить! А персонаж-то класний, харизматичний, один із моїх улюблених у серіалі.

З таким матеріалом, який вийшов у Nightbound, я взагалі не можу сказати, яким буде наступний альбом. Серйозно. Якихось пост-рокових кліше туди додавати можна хіба just for fun. Але я точно знаю, що ми не обмежимося жанровими рамками, бо в цьому альбомі з прогресивним ухилом ризикуємо потрапити під обстріл проґ-рокових пуристів, які нам розповідатимуть у стилі «А чому тільки три треки із чотирьох в альбомі понад десять хвилин?» або «Чому тут немає ломаного розміру?». Хочеться не підкидати таким людям солодкий хліб, а йти своїм шляхом і робити те, що подобається тобі, а не жанру, лейблу, фан-базi тощо — як би егоїстично це не звучало.

Дивіться хайлайти інтерв’ю та кадри з репетиції Krobak

Рецензію на альбом Krobak — Nightbound від Muzmapa можна почитати за посиланням. Більше фото у галереї.

Krobak Interview

Фото та відео Максима Сердюка.

  • 23
  •  
  •  
  •  
  •  
Коментарі (0)

Відповісти

Ваш email не буде розголошено. Обов'язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.