Альбоми

Навігатор: 10 українських альбомів березня

Весна прийшла! Минулого місяця українські гурти та артисти не випустили нічого помітно епохального (окрім «альбому» шедевральних «Курган & Агрегат»), однак самородки знову ховаються за сімома замками кількох кліків на бендкемпі, а відверто посередні роботи лежать на пошті серед сотні інших прес-релізів. Відібрали десять найкращих березневих альбомів та EP за версією нашого сайту. Поїхали!

Pree Tone – D-A

Дехто каже, що Preetone звучить цікавіше, ніж bichkraft — на таке порівняння йдемо з двох причин. Перша — це гурт бас-гітариста bichkraft, за загальним визначенням «сайд-проект». Доповнимо це тим, що Pree Tone видають D-A після трирічної паузи, рідко виступають, і, як справжні панк-рокери, бачили ось це ваше промо й решту повсякденної рутини в одному місці. Друга причина — Pree Tone звучить реально цікавіше, ніж bichkraft. У київських нойз-рокерів немає проблем з епічністю композиції та потужністю звукової стіни, яка розтягується «лише» на два треки — тривалістю 27 і 16 хвилин відповідно. Власне і сприймати альбом слід як щось цілісне, що є рідкісним явищем у синглову епоху. Тут можна й пожартувати на зразок «а увімкни другий трек Petal War з 10-ї хвилини, там усе змінюється». D-A створений для повного занурення, і це не Bozhemuha гурту My Personal Murderer, а велика нойзова симфонія на дві частини — для всього, що шумить, і для тих, кому цей шум видається ембіентним лоскотанням вух.

Оцінка: А-

Yuko – Shchebetuha

Перший ЕР дуету YUKO — незвичайний та зрозумілий одночасно. Тут народні тексти та мотиви поєднуються з танцювальним, подекуди навіть агресивним EDM-звуком. Відчувається непередбачуваність усього, що відбувається в цих піснях, у той же час можна констатувати спільність духу і творчого підходу в кожній композиції. І нехай YUKO не перші, хто зміг актуалізувати фолк в Україні, свою нішу вони зайняли. Ставимо Юлії Юриній та Стасу Корольову п’ятірку.

Оцінка: A

Give Me The Light – All Dressed Up And Nowhere To Go

All Dressed Up And Nowhere To Go — альбом справжніх бойовиків. Виважених, перевірених часом композицій. Коли ти записуєш альбом чотири роки, відточуючи кожну його деталь, переписуючи інструменти через розуміння того, що звучання піврічної давності тебе вже не влаштовує, у підсумку отримуєш гладенький діамант. Однак для Give Me the Light це зіграло дещо злий жарт, особливо враховуючи той хаос, який твориться на сцені під час їхнього виступу. Панк-рокери одягнули піджаки і вийшли на сцену? Це саме той випадок. Тут немає загострених кутів, що так чи інакше вирізняли б реліз за звучанням — тим унікальним звучанням, якого щонайбільше слід прагнути.

Однак альбом не назвати пласким. Чи танцем навколо ватри із гармонічних чи композиційних кліше. В All Dressed Up And Nowhere To Go є історія. Це альбом, у якому немає зайвої пісні, це щоденники бурлеску, іронії та життєвих драм, які слухаються на одному диханні. І якби ви чули перші варіанти пісень Sad Disco чи Simple Question, то зрозуміли б, наскільки виріс композиторський та саундпродюсерський талант у людей, які самі записують музику — як мінімум цих двох із київської студії SoundPlant. Смішно запитувати, коли наступний альбом, але справді цікаво, що музиканти можуть видати у стисліший термін — ось тоді їх можна буде оцінити по-справжньому.

Оцінка: B

Fun Service – No Place Like

У черговому альбомі херсонських інді-рокерів Fun Service ви не знайдете ні свіжих ідей, ні по-справжньому хітових треків. На жаль, це середнячковий, на наш суб’єктивний погляд, рок-альбом без претензії на визнання за кордоном та розуміння в Україні. У той же час він непогано заранжований та записаний якісно. У рейтингу англійськомовних інді-рок альбомів України він, напевно, посяде чільне місце у десятці найкращих. Але чи це та ціль, яку ставить перед собою англійськомовний рок-музикант?

Оцінка: B-

r.roo – Shilly-Shally

Якби r.roo грав якийсь із субжанрів рок-музики, то це явно був би матрок. Поки це найбільш натицяний композиційними фішками електронний альбом, який нам доводилося чути. І він не дасть заспокоїтися та посидіти без діла. Цей idm буде дзижчати у вухах, як джміль, й емоційно тиснути своєю складністю. Однак вантаж падає з пліч, коли композиція доходить до гармонічної кульмінації. Тоді розумієш, що прослуховування цих нашарувань злючих ритмів та паттернів було того варте. Shilly-Shally — це подекуди амелодичний блюз музичного ботана, який рясніє мультиінструментальними ідеями — чуєте скрипку піццикато у babes in the wood? Або ж живий райд у to the bottom? Це дуже цікава, але важка електроніка, що під силу тільки стійким поціновувачам концептуальної музики. Через такий підхід сенс дуже легко губиться, тут навряд знайдеш дещо, що надовго засяде в голові, та й навряд поставиш на повтор.

Оцінка: B-

Оркестр Че – Що вони бачили

Оцінка Muzmapa: B+

«Не совсем хип-хоп, не совсем рок. Поскольку оценку вы видите сразу, в интриге я не вижу смысла: получился отличный кроссовер читки, умноженной на рифы, написанные Беном Гиббардом и Крисом Уолла из Death Cab for Cutie.»

Прочитати повністю можна за посиланням.

Monotonne – Near and Far

Оцінка Muzmapa: B-

«Monotonne стартували дуже бадьоро, їхні гімни урбаністичних пейзажів звучать приємно, а ритми відмінно пульсують у кроку того, хто прогулюється закутками вечірнього міста. Вердикт – стежити. Однозначно.»

Прочитати повністю можна за посиланням.

il mio campo — conflict (EP 2017)

Збірку із трьох треків загальною тривалістю 10 хвилин 16 секунд важко назвати навіть міні-альбомом, але ми не могли проігнорувати цей реліз. За хлопцями з il mio campo варто стежити: у них є все, щоб стати обличчям українського російськомовного пост-панку. Але поки текстам гурту не вистачає виразності, а музиці — свіжості форм та змісту. Вторинність ЕР conflict інколи стає помітною неозброєним оком. Порівняйте хоча б треки Silhouette та Lazarus Девіда Бові — трек il mio campo виступає майже російськомовним римейком.

У той же час ми бачимо в музикантах непересічний потенціал та харизму, що в поєднанні із наполегливою працею можуть дати гарний результат. Але поки ставимо лише В.

Альбом можна послухати за посиланням.

Оцінка: B

Гич Оркестр – Під маркою Івана Яковича

Пам’ятаєте третю частину кінотрилогії «Назад у майбутнє», коли Марті й Док потрапили на танці з нагоди запуску годинника на міській ратуші? Якби там грав «Гич Оркестр», то ніхто б не помітив підміни, ба більше, усі були б у повному захваті. Оркестр бере народні мотиви різних національностей, вокальні ходи, притаманні чи то ірландському, чи то німецькому етносу, чи навіть американській музиці двадцятих років, переклади Івана Франка (який, швидше за все «одобряє» цей опус) та кидає все це в композиційний компот із ритмічних та духових рисунків. Ось за що варто слухати (намагаючись не танцювати) пісні, так це за ті закутки мажору й мінору, піано й форте, куди кидає слухача композиція цих етношедеврів. Це не кавер-версії, не обробки народних мотивів. Це цілком своє бачення світової етніки — такої полярно різної. І жаль, що гурт рідко виїжджає за межі території, що обмежена рікою Збруч. Хоча така музика створена явно не для широких мас, і тут їхніми колегами можна вважати The Hypnotunez чи «Оркестр Че», до музики яких можна застосувати схожі епітети та порівняння.

Оцінка: A

Tyupa – POHLYAD EP

Такі альбоми подобаються не всім, адже схожа музика просто не намагається сподобатись. Нам сподобалася, бо перш за все — це якісний trip-hop українською, якого не багато випускалося в принципі. Не варто агітувати за Tyupa — ця музика вам або припаде до душі, або ні. Усе залежить від ваших уподобань і настрою в конкретний момент прослуховування. POHLYAD — доволі в’язкий ЕР, який треба слухати, налаштувавшись на потрібний ритм.

Оцінка: B+

Wandebard — Whispering Mountain — Part I

Не Єгором Грушиним єдиним. Проект Wanderbard в особі Андрія Пшенишного випускає альбом за альбомом, експериментуючи із нью-ейдж та неокласикою вже доволі давно. Перед нами перша частина опусу, який, зі слів автора, відкриває серію історій про різних героїв. У Wanderbard величезне значення має позамузичний контекст, детально описаний у невеликій спільноті проекту ВКонтакте. Основна зброя Андрія Пшенишного — фортепіано, яке в деяких композиціях доповнює віолончель. Музикант балансує між мінімалізмом і складністю структур у постійних рефренах, от тільки вони дуже рідко виходять за межі пласких аранжувань. Альбому не вистачає звукової панорами та розвитку, який би переносив в атмосферу тих емоцій, за які ми любимо слухати, скажімо, Nils Frahm чи Olafur Arnalds. Виняток — трек Black Clouds. Проте хвилюватися за Wanderbard не варто, працелюбство Пшенишного та постійне прагнення до розвитку рано чи пізно зробить свою справу. І ми обов’язково дізнаємося, коли композитор із Вітового Черкаської області вийде зі схованки й покаже найкращий доробок.

Альбом можна послухати за посиланням.

Оцінка: C+

Michael Ashwood – SEVENTEEN

Створити в українського R’n’B проекту дух західного узбережжя США не так і просто. І Michael Ashwood приклав до цього максимальних зусиль. Дебютний альбом киянина не проламав стелю, але і звучить на висоті (як для bedroom-продюсера). Тут нео-соул, neo-r’n’b і хіп-хоп поєднуються в правильних пропорціях, стираючи географічні та стильові кордони. Звичайно, порівнювати цей альбом із найкращими доробками тих, на кого рівняється Michael Ashwood, все ж важко. Але ми цього й не робитимемо.

Оцінка: B+

Ілюстрації взяті з офіційних сторінок артистів у соцмережах

  •  
  •  
  •  
  •  
Коментарі (0)

Відповісти

Ваш email не буде розголошено. Обов'язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.