Альбоми

Навігатор: 9 українських альбомів жовтня

Що нового з’явилось в українській музиці у жовтні? Ми вже оглянули сингли та кліпи місяця із Павлом Зібровим. Настав час альбомів. На кайфовість музичного продукту цей місяць, звісно, не впливає, проте цього разу жовтень приніс цілу купу дійсно крутих доробків та пару поганих новин.

Реліз від нової вихованиці The Maneken, два прощальні альбоми, безкомпромісний панк та дарк-ембіентові «Казки» у Навігаторі за жовтень.

Total Empty — Towards The Moon

Total Empty — Towards The Moon

Проблема більшості українських музикантів у тому, що вони занадто закохані в свою музику. Це добре, адже як можна не любити те, чим займаєшся? Проте інколи треба тверезо подивитися на себе і на те, що хочеться сказати, і трохи себе зненавидіти. Total Empty теж потрапив у пастку самохизування. Це проявляється в самій музиці, насамперед — у смакуванні своїх мелодій. Підібравши одну гарну, Total Empty розтягують її і розтягують, розтягують і розтягують, розтягують і розтягують, змінюючи лише динаміку — як вступ у пісні Smoke on the Water.

Яскравим прикладом такого підходу є усі треки альбому Towards the Moon, окрім Les Illusions Parfaites, в якій трохи інший емоційний посил. Звичайно, можна нескінченно кайфувати від того, як красиво звучать мелодійні лейтмотиви, та постійне повторювання того самого в різних варіаціях зазвичай виснажує композиторський талант. В цілому альбом — чуттєвий і мелодійний сплав пост-року і металу, з тягнучими соло і купою різних інструментів на кшталт клавішних і саксофону, тільки набридає вже на другому треку. Можливо, слід подумати, як зробити аранжування різноманітнішим і перестати ходити по колу в кожній пісні?

Оцінка: С+

From Subway To Soul — Universe Of Madness

From Subway To Soul — Universe Of Madness

Що тут у нас? Невже новий альбом Fontaliza? А ні, це інший альтернативний рок від гурту From Subway To Soul. І, до речі, зовсім непоганий, незважаючи на вже обридлу суміш пост-гранжу, фанку та ще чогось з улюблених дев’яностих. І хоча в цьому альбомі немає ні нового слова, ні нової думки, ні якоїсь позиції чи висловлювання, слухається він на одному диханні, бо як можна не любити дев’яності?

Цей альбом для тих юних душею хлопчиків і дівчаток, які хочуть відпустити себе та свої проблеми хоча б на один вечір. Щодо самої музики, то тут все добре з аранжуванням у рамках жанру, гарний бас і різні варіації чотирьох акордів, які так притаманні гранжу/пост-гранжу. Проте важко уявити цю музику за межами концертного майданчика — наприклад, у плеєрі, тому що під ці пісні хочеться вічних веселощів.

Оцінка: B

oh, deer! — how to stop worrying and love the war

oh, deer!  — how to stop worrying and love the war

Що не так з гуртом oh, deer? «Мабуть те, що вони грають емокор у 2017», — скаже який-небудь актуальний пост-рокер. «Як можна взагалі слухати те, як пищить цей хлопчик?», — запитає звичайний слухач. «Гурт oh, deer припинив своє існування, ось що з ним не так», — дасть правильну відповідь вічно сумний поціновувач проникливих мелодій і чуттєвої лірики.

А потім ця людина розповість про те, що актуальності музики не існує, адже головне — це щирість у своєму самовираженні. Ще він скаже, що із розпадом oh, deer Україна втратила, мабуть, найцікавішу команду, яка гармонійно вплітала пост-рокові елементи в тканину свого мінорного емокору і вміла робити цікаву музику, яку не хотілося вимкнути після перших нот і за розвитком якої завжди цікаво було слідкувати.

Із пляшкою чогось міцного, сумний поціновувач прочитає напам’ять текст пісні «Великий шовковий шлях» і розповість про проникливу та місцями наївну лірику поета Юри Бондарчука та відзначить, що ця легка наївність робить поезію живою та справжньою.

Оцінка: А

Raventale — Planetarium

RaventalePlanetarium

Гурт однієї суворої людини на ім’я Astaroth під назвою Raventale вийшов на планетарний рівень. Альбом Planetarium пропонує досить непогану спробу пірнути в темну глибину скажених бласт-бітів (це такий прийом у грі на барабанах, який нагадує кулеметну чергу) на фоні холодних синтезаторів, дуже міцних, щільних гітарних рифів (це такі мелодії, що повторюються і становлять певний скелет композиції, лейтмотив чи рефрен, як, наприклад, пісня гурту Deep Purple — Smoke on the Water) і приємним гроулом (це такий стиль співу, який більше нагадує агресивне ричання, що виходить десь з нутра вокаліста).

Однак і в бочці з дьогтем буває чарка спирту — альбом, незважаючи на свою міцну та водночас космічну привабливість, звучить надто одноманітно, адже часто блек-метал страждає від того, що в ньому змінюється лише частота ударів по барабанах, а мелодійна складова навертає кола до того моменту, коли мозок вже не знає, яка пісня звучить у навушниках. Хоча комусь такі відчуття подобаються.

Оцінка: С

О.Torvald — «Бісайди»

Оцінка Muzmapa: C+


Пісня «Марі» — це Arctic Monkeys, які запросили Вакарчука поспівати, мабуть, музично найцікавіша річ, яку робив гурт за всю свою кар’єру. «В подушках» — це ж Evanescence, де Емі Лі відходить на другий план, такий собі експериментальний трек з присмаком емтівішної готики (враховуючи, що саме грали О.Torvald до цього). «Вечер в Рио» з Андрієм «Голим королем» Хливнюком — це загравання з реп-кором для дошкільнят.

Прочитати повністю можна за посиланням.

Battle Axe Culture — Trivial Misanthrope

Battle Axe Culture — Trivial Misanthrope

Battle Axe Culture — гурт, у якому гарні музиканти грають дуже гарний, мелодійний і драйвовий пост-панк, під який хочеться танцювати як в останній раз. Але ці музиканти — не дуже гарні люди, адже вони тягнули з випуском свого танцювального і водночас меланхолійного повноформатного альбому та одразу ж розпалися.

Навіщо ж писати щось про альбом, коли ці звичайні мізантропи розійшлися по своїх кутках, як і гурт oh deer, наприклад? А причина, скоріш за все, в тому, що одна з проблем української музики — це її слухач, якому майже завжди все одно на те, що знаходиться поза екраном телевізора з однаковими фейсами патріархів і матріархів української музичної сцени.

Оцінка: А-

Gamardah Fungus — Fairytales

Gamardah Fungus — Fairytales

Можливо, якби хтось зняв зараз рімейк культового фільму Джима Джармуша «Мрець», новий альбом Gamardah Fungus став би саундтреком до цього метафізичного вестерну замість композицій Ніла Янга. Містична подорож на межі уяви та сну, очікування варварів, які ніколи не прийдуть, пісні туманного лісу, напівсвідомі блукання в темряві одинокого міста. Можна скільки завгодно конструювати образи та вигадувати метафори до цієї музики, проте лише одне лишиться дійсним. Gamardah Fungus — досвідчені художники, які малюють своїм підступним дарк-ембіентом яскраві картини в своїй та чужій уяві.

Оцінка: B+

Raw Grip — Imitation

Raw Grip — Imitation

Таких релізів нам не вистачає — брудних, математично складних і безкомпромісних. Дванадцять хвилин агресивного, перевантаженого панку. Пісні по півтори хвилини із складними ритмами та несподіваними (або неадекватними) рішеннями — тільки бас, барабани й істеричний вокал.

Реліз можна було б назвати колаборацією The Lightning Bolt, які вирішили взятися за розум, і Drive Like Jehu, яким набридло їх нудне фестивальне життя. Це панк, який закінчив університет з червоним дипломом, і знає, чого він хоче від реальності. Ніжні вуха людей звиклих до поп-хітів, які нічого важче за Nirvana не слухають, звичайно, згорнуться в трубочку, та і Raw Grip не для них існують. Складно, потужно, важко і чесно — вже ж не на прогулянку вийшли.

Оцінка: B+

Jerry Heil — Де мій дім

Jerry Heil — Де мій дім

Все, за що береться The Maneken, вважається знаком якості. Навіть гурт The Elephants, незважаючи на свою несамостійність і порожнечу як творчої одиниці, в руках майстра перетворюються… на ті ж The Elephants, тільки з приписом «з цим працює The Maneken».

The Maneken, як і лейбл Masterskaya, — це студії дизайну, які знайшли звук, що дозволяє відрізнити їх проекти від інших. Нове музичне захоплення Євгенія Філатова Jerry Heil, на відміну від The Elephants, був би дійсно цікавим поп-проектом, якби не одне «але»: затягнутість і монотонність музичної складової. Якщо казати простими словами, дебютний ЕР співачки просто нудно слухати.

З однієї сторони, є прекрасний голос Jerry Heil, яка вміє ним користуватися, є фірмовий сльозогінний саунд, є трохи наївні, але харизматичні та добрі тексти, які, будемо чесними, повністю підходять альбому за музичним настроєм і формують його більшу частину. Але всі чотири пісні, як в сукупності, так і окремо, важко дослухати до кінця, адже в музиці немає ніякої драматургії. Усе проходить на одному емоційному рівні, без кульмінацій, твістів і шалених розв’язок. І крутий саунд цього не зможе сховати, аж як не намагайся.

Оцінка: С

Ілюстрації взяті з офіційних сторінок артистів у соцмережах

  •  
  •  
  •  
  •  
Коментарі (0)

Відповісти

Ваш email не буде розголошено. Обов'язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.