Альбоми

Навігатор: 9 українських альбомів вересня

Вересень закінчився. А ми, як і завжди, відібрали найцікавіші альбоми та прискіпливо й уважно їх прослухали.

Альбом, який ілюструє всі проблеми української поп-музики, робота від найяскравіших учасників шоу «X-фактор», дроун-ембіентова колаборація, саундтрек до комп’ютерної гри про Майямі та інше у Навігаторі за вересень.

This Cold Normandy — Eternal Opposition

Пост-рок буває різним і може приймати цікаві форми — достатньо згадати гурти Slint, Mogwai, Cul de Sac та Godspeed You! Black Emperor. Його виникнення прийшлося на початок 90-х, пік — на нульові, смерть — на ті ж самі нульові (коли він перетворився на субжанровий елемент). В нашій країні, тим не менш, усі тренди виникають із запізненням. У новому альбомі гурту This Cold Normandy є все, за що можна було любити пост-рок десь всередині його розвитку, і одночасно все, що стало пост-роковим кліше, від якого очі закочуються догори, а у голові звучить голос: «Господи, скільки можна?». Всі сумненькі інструментальні мелодії, тремтливі тремоло (коли на гітарі як на балалайці грають) і спеціальний ефект під назвою «ділей» — все це бережно зібрано у This Cold Normandy і нагадує будь-яку пісню гурту Explosions in the Sky, причому як емоційно, так і мелодійно. Навіщо мучити вже пережовану жуйку і чи є у This Cold Normandy хоча б якісь амбіції грати щось більш унікальне, а не копіювати — це вже інше питання. До того ж, альбом називається Eternal Opposition, але яка може бути опозиція у наслідуванні і збереженні мейнстримних пост-рокових традицій?

Оцінка: С

Ego Depths / Dispersive LightMorkeraed ​(Collaboration)

Спліт двох гуртів — канадського українця Ego Depths і київського drone-гурту Dispersive Light — малює у свідомості страшні та реалістичні картини. Музика цілком підходить до апокаліптичного пейзажу міст у полум’ї — саме такі асоціації напрошуються при прослуховуванні завдяки важким, мов мерехтіння вогню, вібраціям та потойбічним звукам. Палають та обвалюються домівки, через сморід не видно неба, через попіл важко дихати, у бруді і смолі застрягають ноги, а навколо оскаженілі люди намагаються врятувати свої сім’ї — можливо, саме під цю музику загинув Silent Hill. Фінал наближається дуже повільно і болісно, проте хепі-енду не буде — який хепі-енд у дроун-ембіенті? Розв’язки також немає, адже весь реліз — зафіксована картина кінця світу без, вибачте за каламбур, кінця і початку. Потужний реліз для тих, хто полюбляє апокаліптичні пророцтва та тимчасову зміну фокусу на реальність і атмосферу навколо. Вслухайтеся: в одному з треків палає і ваш будинок. Що будете робити?

Оцінка: B+

Kasu WeriFrom Soil To Ashes

Сладж-гурт Kasu Weri за 8 років свого існування тільки зараз випустив дебютний міні-альбом, який був записаний за 8 годин (як стверджують самі музиканти). Можна було б сказати, що це швидкість майстрів чи виваженість мудреців, але, на жаль, не виходить. Чотири треки, які складаються з кількох одноманітних рифів, які повторюються і повторюються, повторюються і повторюються. Жодного неочікуваного чи хоча б цікавого елементу. Якщо це результат 8 років, тоді десь сумує один Адам Джонс, адже пишатися релізом не виходить навіть у межах України — настільки заїжджені і передбачувані ходи використані в альбомі.

Так, Kasu Weri знають, хто такі Sleep, Buzz*oven та Crowbar, і реліз, можливо, був би цікавим, якби у всесвіті цих гуртів не існувало. Але, на жаль, реальність інша, тому From Soil To Ashes займає своє місце на лавці релізів, які ніхто ніколи не буде переслуховувати до тих пір, поки сладж/стоунер-музика знаходиться у вільному доступі в інтернеті.

Оцінка: D

The HypnotunezHere Comes The Swingcore

Що можна сказати про найхаризматичніший гурт «Х-Фактора»? Що вони не тільки харизмою беруть, а ще й вміють робити музику, адже музика — це не три акорди і куплет-приспів. Наприклад, грамотна розстановка акцентів, гра з динамікою та всі інші елементи, завдяки яким пісню слухати цікаво. А коли пісня ще спонукає танцювати чи пробуджує бажання піти на концерт — тоді можна сказати, що все вдалося. Саме з таких пісень і складається міні-альбом скаженого свінг-панкового оркестру імені Гєри Луідзе The Hypnotunez — драйвових, харизматичних, непередбачуваних і повністю відбитих (у гарному сенсі слова). Що можна сказати? Іди і слухай ці нещасні чотири треки і дякуй, що їх аж стільки. До речі, це єдиний виконавець, за якого можна подякувати поп-конкурсу «Х-Фактор», адже найяскравіші виступи за всю його історію належать саме The Hypnotunez. Хоча це вже інша тема для обговорювання.

Оцінка: А

The Wicker Man — Quintessence

Гурт The Wicker Man випустив альбом 31 серпня, та ми його якось проґавили, тому виправляємо свою помилку. Альбом Quintessence — це шість романсів, які не дуже підходять до сонячного вересню, а ось для холодного та дощового жовтня — те, що треба. Меланхолійний акустичний фолк гурту не претендує на унікальність та своєрідність, його першочергова мета — зробити вам трішки сумно і відправити у мандри доріжками минулого. Деякі мелодії звучать так, ніби їх зіграв БГ або Нікольський, але добре це чи погано, вирішувати не нам. Головне, що зі своєю задачею The Wicker Man справляється, тобто із саундтреком до одинокого осіннього вечора. Не більше.

Оцінка: В-

Jad Abstrock — Edge of the Galaxy

Jad Abstrock видав нову збірку гарячої суміші фанку і хіп-хопу. Слухається на одному диханні, проте з самого початку виникає почуття, ніби це демо-версія альбому. Справа в тому, що довжина треків рідко перевищує дві хвилини, тож кожен трек інколи закінчується, не встигнувши й початись. Можливо, була спроба зробити 18 шматочків, які б гармонійно переходили один в одного, але вона повністю провалилась. Незважаючи на те, що запис нагадує збірник музичних заставок до комп’ютерної гри про Майамі чи Лос-Анджелес, в цього альбому є характер і атмосфера свободи і безглуздої радості. Круті біти, гарні мелодії, приємні вухам синкопи — качатися і кайфувати, однозначно.

Оцінка: B+

Neververse — Immaterial Door

Sorrow Leads to Salvation помер, хай живе Neververse. Слава Пакалін поховав SLTS, і не встиг труп охолонути, як з’явився новий проект. Проте це ті ж самі яйця, тільки в профіль — різниці в мелодіях немає, лише трохи оновився саунд. Танцювальне та похмуре дарк-ембіентове техно залишилось на місці з усіма фішками покійного. Це водночас і добре, і погано. Добре тому, що Слава не кинув музику заради чогось іншого. Погано тому, що ця музика одноманітна до зубного болю: протягом кожного треку повторюється одна й та сама мелодія, змінюється лише динаміка — нарощуються біти, додаються звуки. Тож перший новий реліз, якщо подивитися на нього незамиленим оком, буде виглядати досить непогано і приємно, але в контексті Слави Пакаліна це слабка робота.

Оцінка: С+

Климентово Поле Атлантида II

Як можна оцінити minimal techno? Мабуть, ніяк. Або суто емоційно, проте головну роль зіграє глибина почуттів і поглядів слухача. Реліз одеського гурту «Климентово Поле» потребує певної довіри — або він зайде згодом, або після першого прослуховування вирушить на смітник. Чим він відрізняється від музичних пошуків гуру minimal techno Роберта Худа, наприклад? Мабуть, тим, що альбом дуже повільно підкрадається до індивідуальних емоційно-звукових центрів, викликаючи в уяві картини задушливих андеграундних вечірок десь у глибоких підвалах несвідомого. Дуже на любителя, проте чому б не почати любити minimal techno саме з цього релізу?

Оцінка: B

INAIA — Like/Dislike

Альбом Каті Рогової ставить велику крапку в питанні «що не так з українською поп-музикою?», адже майже кожним треком на нього відповідає. Проблема української поп-музики в тому, що вона перетворюється на гонку за музичним дизайном, а у жертву приноситься зміст і фігура виконавця. Футуристичний конвейер з виробництва роботів — можливо, так можна схарактеризувати останні досягнення поп-виконавців укрсучмузу. Що ONUKA, що більшості підписантів лейблу MASTERSKAYA, що INAIA притаманні такі властивості як відсторонений та апатичний вокал, мінімалістичні мелодії в обгортці насиченого саунду, повна деперсоніфікація.

Проте ONUKA була ледь не першою, хто зробив цей футуристичний деперсоніфікований образ своєю фішкою, а MASTERSKAYA старанно працює над впізнаваністю звукового портрету своїх виконавців. У випадку «LIKE/DISLIKE» INAIA намагається наздогнати потяг, що давно відійшов. Звичайно, це тренд — відсутність емоції, певне злиття, коли фігура артиста не виділяється як особистість, а є частиною своєї музики. Але впродовж прослуховування альбому не покидає відчуття, що весь матеріал — це битва саунд-інженерів за кращий звуковий дизайн. Можливо, хлопцям з лейблу MASTERSKAYA та Євгенію Філатову прикольно змагатися, проте на третьому чи п’ятому альбомі цієї нової сучасної звукової концепції інтерес випаровується. Тож де шукати особистість, новизну, фігуру з якимось меседжем чи індивідуальним висловлюванням, якій можна було б довіритись? Не на цьому альбомі точно.

Оцінка: C+

Ілюстрації взяті з офіційних сторінок артистів у соцмережах

  •  
  •  
  •  
  •  
Коментарі (0)

Відповісти

Ваш email не буде розголошено. Обов'язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.