Iнтерв'ю

Ігор Панасов: «Текст для мене — це розмова з другом»

Ігор Панасов займається музичною журналістикою не перший рік і писав для багатьох видань. Але справжнє визнання від читачів та музикантів прийшло до нього на інтернет-порталі Cultprostir. Для рубрики «Профі» Ігор розповів Muzmapa про донецькі концерти, любов до The Doors та шлях від виступів Люби Успенської до Джамали.

Про музичні впливи

Мій батько був музикантом у військовому оркестрі. На плацу він, звичайно, грав «Прощання слов’янки», а от вдома вмикав Майкла Джексона чи Стіві Уандера, імпровізував під них. Це дало мені відчуття того, що я слухаю зараз.

Приблизно на початку другого курсу друзі поставили мені пісню The End гурту The Doors,  цим просто вмазали мене в стіну. Потім був Олександр Башлачов — такий російський рок-бард. Пізніше з’ясувалося, що у мого сусіда по кімнаті в гуртожитку на касетах є Pink Floyd, King Crimson, «Акваріум», «Аліса». До курсу четвертого в мене в самого назбиралося зо двісті таких касет. Возив їх пакетами додому на вихідні, обирав шість на кожний вечір, вмикав у навушниках і тільки під ранок приходив до тями.

Про журналістські починання

Якось мені зателефонувала моя колишня однокурсниця і запитала, чи не хочу я попрацювати в газеті, де треба ходити на концерти і брати інтерв’ю в артистів. Це була найкраща газета в Донецьку, називалася вона «Салон Дона і Баса». Там був спортивний додаток, економічний додаток і, звісно, музичний. Освіта в мене гуманітарна — філологічна (не музична!). До цього часу я доволі активно слухав музику років шість, тому вже мав якийсь багаж і погодився. Довелося, щоправда, ходити на Любу Успенську та Валерія Леонтьєва — це не зовсім те, що я слухав вдома у фонотеці. Але коли ти лише починаєш писати, це цілком нормальний досвід. Ти розумієш, що таке концерт взагалі з журналістської точки зору. Десь на другому році роботи люди навколо почали говорити мені, що в мене виходить. У родичів збереглися вирізки того, що я писав тоді. Зараз я читаю це і не знаю, куди подіти себе від сорому. :) На початку ж усім потрібно виписуватися.

Про Київ

У якийсь момент я відчув, що моя журналістська діяльність не дуже потрібна.  До того ж, захворів тато — треба було допомагати грошима. А в Донецьку тоді була дуже смішна зарплата. На той момент я кілька разів приїжджав до Києва і знав, що тут вже з’явилися і музичні сайти, і друкованих видань вистачає, і платять за це втричі більше. Я не вигадую: утричі, а то й у чотири рази! Кинув усе і приїхав до столиці. Але не на порожнє місце. Моя газета запропонувала мені писати їм матеріали з Києва. Так я протримався півроку, а потім відкрився такий афішного типу журнал «Наш досуг», який став моєю першою роботою в цьому місті.

Звичайно, десять років тому не було того середовища в музичній журналістиці, яке є тут зараз. Були окремі дорослі люди з репутацією серед музикантів, як Олександр Євтушенко, Володимир Бакун, який, на жаль, торік пішов із життя. Це були авторитети, але не вистачало того, що є нині. Не вистачало вас, мене нинішнього.

Про резюме

До «Культпростору» в мене майже не було можливості жити лише з писання про музику. Хоча був один період у газеті «24», яку закрили після економічної кризи. Весь інший час доводилося підпрацьовувати. У «Фокус» досі пишу плейлист місяця, писав три з невеликим роки для Open.ua. Шість років — для сайту music.com.ua, який зараз у не найкращому стані. Я дуже вдячний Мілі Кравчук — редакторці цього видання, яка допомогла мені тоді, коли особливих музичних майданчиків ще не було. Я в той час не зважав на смішні гонорари: мене хвилювала можливість кудись писати і десь висловлюватися. З Мілою ми зберегли добрі стосунки. Зараз я їй довіряю деякі матеріали для Cultprostir, які сам не встигаю написати.

Ігор Панасов

Факт того, що є людина, яка вкладає гроші в портал про культуру в тих обставинах, які нас зараз оточують, — це справжнє чудо. Cultprostir визрівав у найбільш напружені моменти останніх років — під час Майдану, ситуації в Криму, на Донбасі. Коли мені зателефонував шеф-редактор і запропонував працювати, я просто не повірив.

Про робочий графік

Зазвичай 50 % запланованого на день ламається. Це нормально, бо в будь-який момент хтось може скинути нову пісню, дати послухати альбом. Але загалом всі редактори порталу зранку займаються новинами, а в другій половині дня присвячують себе великим текстам.

Більша частина редакції постійно працює в офісі, але я з’являюся там один-два рази на тиждень — у найпотрібніші моменти. Інтернет-проект все ж дозволяє людині покладатися на самодисципліну. У мене з цим, на щастя, проблем немає. Коли працюю вдома, диван поруч не спокушає. Маю великий досвід роботи вдома з часів, коли і з інтернетом було важкувато.

Про творчий підхід

Безумовно, є відмінність між друкованим та електронним виданням. Але особисто в мене підхід до написання текстів для різних ЗМІ не сильно відрізняється. Справа скоріше в технологічному процесі. Ти ідеш на концерт Крістіни Агілери, а потім до третьої ночі вбиваєшся, аби до дванадцятої наступного дня текст вже був зверстаний. Інтернет, як на мене, кардинально від цього всього відрізняється, і тільки в кращий бік. Він дає велику оперативність, але перегони за швидкістю іноді позбавляють можливості подумати. Одна справа — написати новину, інша — рецензію.

Думка про те, що в інтернеті треба писати простіше — повна маячня. Хоча, звісно, все залежить від того, до кого ти звертаєшся, коли пишеш текст. Мені подобається уявляти читачів зацікавленими, освіченими. Найважливіше — імпульс, який змушує зануритися людину в текст. Для мене написання тексту — це розмова. Це те саме, якби я сидів із другом і ділився своїми думками про альбом. Тому хочеться, аби ця розмова була в довірливому тоні. Щоб не треба було примітивізувати те, що я переживаю від музики.

Про українську музику

Це важке запитання. Українська музика — це паростки, які для мене щойно вилізли із землі та зазеленіли. Роки зо два тому я відчув, що у нашій музиці щось відбувається. Таких проектів — десятки. Згадаю тільки про ті, які вже встигли когось захопити. Багато хто скаржиться: «Що ви постійно зі своїми онуками, джамалами?». Все дуже просто. Є визначене охоплення аудиторії, і Onuka з Джамалою, на щастя, його вже досягнули. Поки це не палаци спорту, але вже перший крок. O.Torvald — люди просто підстрибнули над собою. Звичайно, «ДахаБраха» — просто неймовірне музичне багатство. «Океан Ельзи» — скільки б іронічних «тиків» у бік Вакарчука не було, цей гурт доводить, що такий шлях у нашій країні можна пройти. Відсутність віри в те, що це можливо, просто підрубує під корінь.

Про стосунки з музикантами

Дружу хіба з тими музикантами, з якими знайомий багато років. Не через професію, а просто з’ясувавши в якийсь момент, що люди цим займаються. Вони або зовсім не відомі, або маловідомі слухачам.

Чесно кажучи, ніколи й не прагнув бути з музикантами на короткій нозі. По-перше, мені завжди здається, що вони зайняті чимось надважливим, а я тут лізу зі своїми питаннями. Я тішуся хоча б від того, що мене не проклинають після поставленого запитання — у всіх класний настрій, інтерв’ю вийшло, йдемо додому.

У мене сакральне ставлення до музики, і це трошки не адекватно в моїй голові. Я не завжди розумію, що в момент побутового спілкування музикант — така ж людина, як і ми. Мені здається, що він завжди осяяний світлом. А ще боюся, що приятелювання з музикантами відіб’ється на текстах… Ну, ви розумієте.

У моєму розумінні музика — це дитина. Насамперед для автора. Він її любить за будь яких умов – навіть якщо вона без руки чи ноги.За роки писання я це відчував. Коли стикався з по-справжньому талановитими музикантами, розумів, наскільки вони трепетно ставляться до своєї творчості. Тому, коли пишу, намагаюся не поранити людину. А якщо я буду на короткій нозі, ефект від рани буде сильнішим. Це вже перетвориться на особисте.

Фото та відео – Максим Сердюк
Більше цікавих і “позамузичних” думок від Ігоря Панасова – на каналі Muzmapa в YouTube

  •  
  •  
  •  
  •  
Коментарі (4)
  1. Олег сказав:

    Обожнюю його тексти

  2. Артур сказав:

    Кльове відео, Ігор харизматичний співрозмовник

  3. Цветик сказав:

    Добре, що є професіонали в українській журналістиці, є на кого рівнятись

  4. анонім сказав:

    Нарешті хтось нормальний у цій рубриці

Відповісти

Ваш email не буде розголошено. Обов'язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.