Iнтерв'ю

Казка, що виявилася правдою: інтерв’ю з The Elephants

The Elephants — інді-фольк гурт із Сум. Цих двох (а на сцені — трьох) юнаків можна почути на великих збірних солянках у Києві — на зразок Bowie Night — або ж на інді-сцені Zahid Fest. А починалося все з диванного проекту, який міг би й залишитися у квартирі рідного міста. Однак доля (і це найвлучніше слово) розпорядилася по-іншому. Гурт почав співпрацю з Євгеном Філатовим (The Maneken), і все пішло таким шляхом, про який хлопці могли тільки мріяти. У кінці 2016 The Elephants випустили альбом Colors на Vidlik Records, що, безсумнівно, є важливою віхою їхньої кар’єри. Не за горами й київський сольник. Написане вище звучить як казка про музикантів «яких помітили, і вони стали успішними й багатими». Ми поспілкувалися з Владом і Дімою, щоб розвіяти казковий пил та розставити крапки над «і» в цій історії.

Спершу поговоримо про те, як і за яких умов ви, починаючи свою діяльність у не такому уже й музичному місті Суми, вирішили оформлювати свою творчість у щось більше, ніж пісні під гітару.

Діма: У повноцінний музичний колектив нас уже «оформили» відповідні люди.

Влад: Ми просто грали для себе і нас помітили. Ми навіть і не думали займатись цим серйозно.

Д.: Я і досі не маю уявлення, як це працює.

Тобто мова про музичну тусовку у Сумах і вас, як її частину, взагалі не йде?

Д.: Вона, звісно є, але у доволі сумнівному стані. Обмежується рок-музикантами, які в основному грають для себе. Як і ми. :)

В.: Не те, що ми нічого не хотіли, ми просто не очікували того, що відбувається з нами зараз.

Поїзд «Суми — Київ» для вас уже протоптаний, навіть чимось рідний маршрут?

В.: Як воно завжди відбувається, спершу було прикольно їхати туди-назад.

Д.: А зараз ми уже звикли, це ніби якась рутина.

В.: Думаю, що мало кому подобаються поїздки.

Д.: Але коли прибуваєш до Києва все змінюється.

Ось якби Євген Філатов (The Maneken) не почав працювати з вами, своїми силами вдалось би досягти того, що у вас є зараз? Скажімо, записати і випустити альбом?

Д.: Чому ж, був альбом. «Іпішка» на декілька треків. Але він (Женя) підняв нашу музику на якісно вищий рівень. Для нас це не було щось на зразок діяльності великих гуртів, коли вони сідають і думають, у якому звуці працювати і що робити з тим, що є. У нас були демо-записи, ми скидали їх Жені, а він їх і оформлював у те, що можна почути в нашому альбомі Colors.

Скільки у відсотковому відношенні вас у альбомі, а скільки — вашого продюсера?

В.: Женя скоріше порадник, ніж той, хто повністю керує процесом сонґрайтингу.

Д.: Найбільший вплив він має на фінальне звучання і аранжування. Ми повністю довіряємо йому, бо в нього величезний досвід.

Тобто він не дуже жорсткий як продюсер?

Д.: Ну, нам просто сподобалось те, що він зробив із тим матеріалом, що ми надсилали.

Тоді на тлі інших інді-виконавців ви скоріше продюсерський проект, ніж самостійна музична одиниця?

Д.: У кожного артиста має бути саунд-продюсер, який виводить його звук до потрібного. Це абсолютно здорова та правильна практика.

Що найбільше здивувало в нових для вас умовах «шоу-бізнесу» — пісні, альбоми, відеокліпи, фестивалі…?

В.: Насправді нас дивувало все, бо це абсолютно новий досвід.

Д.: Ми просто знали, що ось нам треба записати альбом. Або відеокліп. І робили.

Не було думок, що варто записати українськомовний чи російськомовний альбом на гребені нової хвилі?

Д.: Я не хотів би, щоб альбом звучав і асоціювався з новою хвилею. Elephants були б зовсім не ті.

Якби ви зустрілися із своїми майбутніми версіями, скажімо, з різницею у п’ять років, що б ви їм сказали?

В.: Дуже важко щось сформулювати.

Д.: Я б просто сказав: «Займайся музикою, чувак». Але думаю, я б порадив щось змінити у своїх життєвих принципах.

У вас є свої сформовані «життєві принципи» чи «життєві правила»?

В.: Головне бути людиною.

Д.: Не брехати самому собі.

В.: Бути чесними в музиці. Багато виконавців роблять це заради грошей чи популярності. Хоча мені здається, ми ще занадто молоді, щоб у нас були якісь правила чи принципи. Думаю це приходить з часом, але явно не у 18 років.

А ви в душі не панк-рокери?

Д.: Інколи так хочеться увірватись на сцені, дійсно.

А що вас стримує? Канони жанру?

Д.: Є таке. Але хотілось би вести себе не як панк-рокер, а як Джим Моррісон, наприклад. Захлинатись експресією на сцені. Бац, упав на сцену і лежиш. Правда, всі ми знаємо, на чому він сидів. Все може бути. Можливо, колись. Можливо, і не в The Elephants.

Комфортно себе на сцені почуваєте?

Д.: Я поки дуже скутий.

В.: А мені нормально. Взагалі головне відіграти перші дві пісні, а далі легше.

Д.: Найбільше проблем виникає під час спілкування з аудиторією. Я тільки можу «Привіт» і «Дякую» сказати :). Не знаю, що робити в такій ситуації. Третій учасник The Elephants, Герман, уже звик до сцени і доволі часто виступає зі своїм проектом Rezident. Йому з цим легше.

У вас були виступи здебільшого на великих майданчиках. Не хотіли би повторити досвід, скажімо, Sasha Boole чи Postman та грати перед невеликою аудиторією в маленьких клубах?

Д.: Можливо. Але, мабуть, не в рамках The Elephants. Так, все правильно, The Elephants має свої рамки і ми в них працюємо.

Хто із вітчизняних колег вам найближчий по духу? Чи найбільше подобається? Звісно, окрім The Maneken і Onuka?

Д.: Я довго не наважувався послухати Blooms Corda, але мені дуже сподобалось.

В.: Я «холодно» ставлюсь до української музики. Особливо поп-музики. Якщо говорити про тих, кого слухаєш загалом, то й виокремлювати когось теж не можеш.

Але Іван Дорн подобається?

Д.: Так. І Constantine. Та й наш трек потрапив у компіляцію лейблу Masterskaya, хоч з Іваном ми ще особисто не знайомі.

Ви «вистрілили» доволі недавно. Не боїтеся стати «гуртом однієї пісні», як, скажімо, це у певній мірі сталось, будемо відвертими, із Brunettes Shoot Blondes?

Д.: Мені здається, тоді краще взагалі не займатися музикою. Це страшно.

В.: Жодний артист не хоче, щоб його першу пісню сприймали як найкращу і всі наступні порівнювали з «тим самим хітом».

Д.: Хоча мені здається, що таких пісень, як Friend, точно не буде, можу гарантувати.

Як би Radiohead не намагались…

Д.: Так, та славнозвісна Creep. Хоча мені здається, що їх треба починати слухати із No Surprises. До речі, і Moon Shaped Pool (останній альбом Radiohead — Muzmapa) мені дуже подобається.

Ось вийшов сингл Friend. Потім Blue Eyes. А коли альбом Colors побачив світ, люди буквально відкинули три чи чотири пісні. Не знаю чому. Вони певною мірою цікавіші і кращі за вищезгадані. Це дуже дивно. Кожна наступна пісня має бути кращою за попередню.

Дивіться більше фото в галереї:

elephants-13

Фото Ані Зевако

  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
Коментарі (0)

Відповісти

Ваш email не буде розголошено. Обов'язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.