Музика швидкого приготування, або Про цінність музичного контенту

Наприкінці травня вийшов міні-альбом електронного музиканта дніпровсько-вроцлавського походження Banned Society (Дмитра Мальцева). Альбом було придумано та записано вдома протягом чотирьох днів. Ще кілька днів музикант витратив, щоб вивчити туторіали з мастерингу, але самостійно довести свою чотириденну працю до логічного завершення не вдалося. Тому Дмитро звернувся до професіоналів з Hi5 (зокрема до Юрія Буличова) за допомогою. Через три тижні, з усіма виправленнями-перевиправленнями, альбом був повністю готовий. І саме він підштовхнув до роздумів про цінність музики в сучасному світі.

Звичайно, «домашній» контент буває різним. Є потужний, як, наприклад, в австралійського гурта Duvet. А є другий сольний альбом Тома Йорка, зроблений за два дні та виданий на третій. І йдеться не про звук, жанр чи професіоналізм музикантів, а про підхід до творчості. Тому слінтоподібний мат-роковий Duvet на раз-два змахує сольник Йорка в сміттєву яму.

Кількість музичних виконавців росте як гриби після першого синглу. Кожен, хто вміє грати на гітарі про «Зґвалтуй мене» Nirvana, відкриває собі шлях до пантеону мертвих або живих музичних легенд — як світових, так і локальних. Будь-хто може придбати звукову карту та випускати по альбому щотижня, маючи лише стареньку радянську акустику, умовний фрутилупс, знання трьох акордів та гіпнотичну самовпевненість (дещо з цього стосується й музичних критиків, але це вже трохи інше питання). Кожен може завантажувати свої творіння на саундклауди з бендкемпами й айтюнсами, наставивши теги «лоу-фай інді-рок чіллаут» та маючи із завантажень своїх шедеврів ще й прибуток. Звичайний слухач сприймає автора музики як Музиканта з великої літери «М», адже в нього є записи, він не не бринчить у дворі пісні Цоя, а це автоматично підносить домашнього генія десь до шостого виміру сприйняття самого себе з десяти. Навіть якщо розумієш, що бренькати «Групу крові» біля багаття й записувати такі ж поверхові послідовності акордів у себе в ліжку з ноутбуком та накладанням ефекту реверберації майже те саме.

Зверхність сприйняття сучасного слухача виникає саме завдяки цій потужній грибній кількості. Майже в кожного є друг чи подруга, які «на колінках» творять контент, тим самим автоматично додаючи до себе тег «Музикант», захаращуючи й без того наповнений гучним лайном інформаційний простір (із деякими винятками, звичайно). Якість тут ні до чого. Завжди знайдуться божевільні, яким сподобається будь-що, без контекстів, геть поверхове. Рідко хто шукає щось самостійно. У повсякденні звичайного слухача музика — це те, що видають виконавці, які присутні в ефірах на радіо, телебаченні й на обкладинках журналів, або ж знайомі друзі-Музиканти.

Яскравим прикладом є Banned Society. Концептуально це спільнота людей, яким комфортно один з одним. Назва альбому — 250d, 2000h — вказує на кількість часу, яку в середньому люди проведуть на робочих місцях у 2017 році, а композиції — саундтреки до певних людських настроїв. До речі, це той випадок, коли думки про свою музику в прес-релізі збігаються з тим, чим ця музика є. П’ять даунтемпових треків для розслаблення м’язів після важкого робочого дня — це та музика, яку називають chill-out, і зі своїм завданням вона повністю впоралася. Легкі, світлі, трохи меланхолійні треки підходять як для Banned Society самого себе, так і для зустрічей із близькими друзями. Цією простотою альбом і підкуповує — він нічого не вимагає від слухача. Прості гармонії, нехитрі мелодії, синкоповані біти, глибокі баси, приємні ембіентні шари й аранжування у поєданні з повільним темпом так гладенько лягають на вуха, що майбутнє починає здаватися не мутним чи не визначеним, а світлим і теплим. Навіть незважаючи на те, що цю музику ви чули вчора, минулого тижня й узимку 2011-го, сидячи в кав’ярні а-ля Coffee Life, де грають тільки схожі до записаних Banned Society треки.

І це проблема не тільки Banned Society, а будь-яких виконавців. Проблема ідентифікації, присутності індивідуального голосу в самій музиці, а не в підігнаній під неї власній концепції, яку можна підставити під будь-який жанровий реліз. Тож пісенька наша про тих, хто з порожнечі намагається видавити свої 15 хвилин слави (і це не Banned Society, а умовний образ митців диванних студій).

Павло Слободянюк (музичний оглядач Muzmapa – ред.) у коментарях до своєї рецензії на «порожняковий» реліз Bozhemuha від гурту My Personal Murderer за п’ять хвилин придумав, записав і виклав на Soundcloud двохвилинний трек, у якому було більше емоційного й концептуального змісту, ніж у їхньому 50-хвилинному опусі.

Так він поставив питання цінності докладених зусиль і часу на їхню реалізацію в музиканта, а також зусиль музичних видань на те, щоб прослухати й написати матеріал про виконавця, який може умовно щотижня випускати по альбому з різним ступенем адекватності. Це питання цінності музичного контенту не тільки з точки зору жанрів, а й узагалі «сучасної музичної культурології», з якою потрібно розбиратися й образливим самозакоханим музикантам, й «обізнаним» самовпевненим музичним критикам.

Читайте також: як зробити успішний масс-продукт, чому контекстуальність впливає на споживання та до чого тут Сергій Шнуров.