Індустрія

Підсумки-2016: головні українські альбоми року

2016 рік для української музики став таким собі індикатором на спроможність. Ми уже пережили так званий «бум української музики» чи «нову хвилю української музики», u name it., і настав момент, коли буря відносно вщухла, ринок збалансувався, і можна починати працювати у стабільних умовах. 2016 — рік великої кількості релізів. І, здається, цього року їх настільки багато, що серед посередньої музики губиться реально багато хороших альбомів. Ми намагалися нічого не пропускати, і нам деколи знову доводилося докопуватись до непочутого. Отож у підсумках року від Muzmapa — 10 головних альбомів року, 10 головних EP року та 5 недооцінених релізів 2016. Поїхали.

10.

Maloi — Late Night Calls Inc.

Із Навігатора листопада 2016 (http://muzmapa.in.ua/navigator-november/)

Київська поп-панк / панк-рок команда з напівлегендарним статусом випускає свій перший повноформатний альбом після тривалого мовчання з 2012 року (Boys, You Gotta Slow Down EP). S<S>S і Marr & Morrissey (Climb That Mountain) буквально довели індикатор очікування до точки неповернення, коли «такий собі» альбом уже не прокатить. Це красивий мелодійний панк-рок, який не зіпсувався, — із величезною увагою до лірики, що оспівує тривоги і переживання періоду 20–25 років, ставить усе під сумнів, ностальгує та порівнює, телефонує туди, звідки відповіді чи будь-якої поради загубленій у своїх проблемах людині не буде. Late Night Calls Inc. існує поза трендовими контекстами, у часи, коли панк-рок успішно помирає, Maloi не витискають з нього останні соки, але й зовсім не переосмислюють досвід сцени.

Детальніше у нашій рецензії.

9.

Zapaska — Pomalu

Схоже на те, що кон’юктурній посередності є антиподи, і Zapaska вкотре це доводить. Свіжий, легкий та easy-dance альбом Pomalu, який музиканти разом із daKooka обкатали Європою, існує в унікальних інструментовках із легкими психоделічними вкрапленнями. Тут варто шукати хіба внутрішні паралелі, навіть, скажімо, із вищезгаданими Tik Tu чи Omodada. Проте Zapaska — це цілеспрямований інді-поп без купюр, зі своїми особливостями, які ми називаємо українською автентикою, у чому ключову роль беруть на себе красиві вокальні партії.

8.

Septa — Sounds Like Murder

Варто зізнатися, що лауреати премії «Найкращий альбом 2016 року» за версією The Best Ukrainian Metal Act, одесити Septa, — найбільш впевнений у собі український гурт. «У нас є класний гостросюжетний альбом з безліччю колаборацій та прекрасним саундом, а ще ось декілька кліпів — їжте». І це прекрасно. Бо за настирливим промо стоїть нетривіальний маткор / прогресив альбом, де в одному треку можна спостерігати різкі mind-blowing жанрові зміни. Саме тому він не сприймається як монолітний, хоч і вищезгадана гостросюжетність у загальній тематиці, звісно, присутня.

7.

Trip Inside Me — Open One of the Doors

Trip Inside Me неохоче виходять на контакт, нечасто виступають і після виходу Open One of the Doors нагадують про себе хіба позитивними відгуками та рецензіями. Що ж, це той випадок, коли альбом у вільному плаванні сам впорався з тим, щоб бути почутим. Проект Яни Єлишевої черпає інфлуенси в Portishead, у традиціях шугейз та тріп-хоп сцени, а в сухому залишку Trip Inside Me асоціативно повністю відповідають своїй назві. Там, усередині, важко, страшно і з багатьма лабіринтами — цей альбом затягує, а через свою академічну відточеність та композиційну грамотність, робить це ефективно та систематично.

6.

ДахаБраха — Шлях

Що сказати про «Шлях» як альбом, після якого деякий час хочеться просто помовчати? «ДахаБраха», що катає планетою в турах і запалює етнохаус на світових радіо, телебаченні та фестивалях (британському Glastonbury, u know), видає перший за шість років альбом як данину культурній спадщині, як власні переосмислення пісень із різних регіонів України. Та ці переосмислення й самі стають культурною спадщиною — у цьому феномен етно-квартету, який по праву вважається українським гуртом #1 — щоправда не в нас, а там, де «ДахаБраха» виступає набагато частіше. «Шлях» — це довга подорож медитативними народними мотивами тривалістю 74 хвилини. Ця подорож не для всіх, ця музика надто глибоко сидить у нашому ДНК, і від цього страшно — так близько до тієї самої етнічної належності кожного ще ніхто не підступав.

5.

Blooms Corda — Gigotosia

Із Навігатора жовтня 2016 (http://muzmapa.in.ua/navigator-october/)

Назва платівки — це абревіатура: the Grass Is Greener On The Other Side. Але вмикаєш перший трек «куди все пішло» — і враження, що найзеленіша трава не десь там, а в тебе за вікном. І дарма, що вона присипана жовтим листям. У цьому альбомі є все, за що український слухач міг полюбити Blooms Corda ще торік, — яскравий вокал, абстрактні тексти, атмосфера затишку та, звичайно, гармонійні джазові та фанкові аранжування. Але тепер подекуди з електронними вкрапленнями.

Поп-музикою творчість Даниїла Галика можна назвати лише умовно — це досі пісні «не для всіх». Проте саме на цю музику варто звернути увагу всім, хто цікавиться новою українською культурою. Хоча б для того, щоб розуміти, що це за «блумскорди», новий альбом яких обговорюють за сусіднім столиком у «Хвильовому».

4.

My Personal Murderer — Cauchemar

Здається, і цей альбом My Personal Murderer відпустили у вільне плавання, давши всього декілька концертів, серед яких і одна скромна презентація альбому в київському MonteRay Live Stage. А з таким потужним матеріалом, у якому смисли запаковані в академічній концептуальності, —  а за загальною тематикою це, мабуть, найбільш депресивний альбом (майже, привіт, Octopus Kraft!) цього року — можна було б тільки й приймати позитивні відгуки. «Ей, ей, ей, ось це — класний альбом» — здається, Cauchemar не помічали до того моменту, як колеги по цеху всіляко їх не нахвалювали. Зрештою тут і є за що — у My Personal Murderer є здатність працювати із простою мінорною мелодикою складними аранжувальними ключами, пісні не позбавлені емоційних надривів, їх варто тільки пропустити крізь себе та дозволити доповнити свої внутрішні переживання довгими понадшестихвилинними треками.

3.

Cape Cod — Cult

Cape Cod, він же Максим Сикаленко, після довгих років роботи на маткор-сцені вирішує перекочувати у хаус — окрім свого лейблу Kiev House, музикант, продюсер та мультиінструменталіст стає на дуже чутливу до трендів стежку електронної музики і сміливо крутить педалі разом із Constantine, який нещодавно став підписантом лейблу Івана Дорна Masterskaya. Що ж, Cult цілком вдало вливається в контекст, а грамотне промо, у якому відеокліпи та зовнішня упаковка грають не останнє значення, із легкої руки підйому української рейв-сцени виносить Cape Cod до елітних нью-рейверів. І так, альбом був увіковічений у білому вінілі і касетах, що можна сприймати як невимушений привіт DIY-культурі — усе можна робити самому і доволі успішно. І це стосується не тільки випуску мерчендайзу.

2.

Tik tu — Shuma

Тернополяни Tik Tu вкрали шоу і втекли — дебютний альбом Shuma всіяний хитким інструментальним танцювальним флоу. Чого варта чіпка лірика, наприклад,  у «Коники» і «Маленькі Малюсіки», якою без проблем можна розкачувати, як мінімум,  великі зали столичних клубів. Це хороший поп-альбом, який розкриває українську автентику у своїх правдивих, здорових інтонаціях — навіть в англійськомовній Birdy чи Ožis, що шле привіти з Литви. Із повною впевненістю можна заявити, що Shuma — це хайлайт «тернопільської психоделічної школи» so far, референси варто шукати в Nameless і, звісно, в Omodada — сольному проекті Лесика Драчука, ударника Tik Tu.

1.

Krobak — Nightbound

Цілком очікувано для нашої редакції вибирати найкращим альбомом року не той, який дістав найбільше хайпу, чи той, який випустив big name, і треба обов’язково його відмітити. Київський пост-рок квартет Krobak ламає все — пост-рок, який плавно причалює до берегів прог-року. Розміри, гармонії і структури — у цьому альбомі є все, що дозволяє ставити Krobak у ряд зі світовими колегами (які переважно тихенько собі сидять і нічого не випускають), та ще й у час, коли пост-рок як жанр вмирає під тиском абсолютно однакових «сумних» альбомів. Чотири треки, що блискуче переходять один в одного, створюють шедевральну композиційну картину дійсності. У ній людина, отримуючи повну свободу, повинна робити вибір — і в емоційному нагнітанні, акцентах та мелодиці передано повний спектр того, що можна одним словом назвати тривогою. Через такий підхід Nightbound автоматом обходить більшість альбомів цього року за всіма параметрами і потрапляє до скарбниці «українських альбомів 10-х років» як один із найкращих.

Детальніше про альбом читайте у нашій рецензії перед його виходом.

10.

nousinthis — NO ‘US’ IN THIS

Із Навігатора травня 2016 (http://muzmapa.in.ua/navigator-traven/)

Звісно, ми не могли пройти повз ЕР, який його автори називають «ідеальним для далеких мандрів». Якщо це справді так, то столичний колектив nousinthis влаштовує нам зворотну подорож у часі, зупиняючись на Великому Вибусі. Протягом цих п’яти треків із космічного небуття народжуються розлогі клавішні інструментали, ніжний вокал та меланхолійний скрегіт гітар. Небесні сурми сповіщають про появу нової зірки, витвореної у звуковому шквалі з інтонацій Тома Йорка, мат-рокових конструкцій та пост-рокових орієнтирів. У тон назві релізу музиканти шукають себе у звуках всесвіту, хоча з огляду на популярність такої музики серед нових гуртів авторських нот тут не так багато, як хотілося б.

9.

iamyou — Змістовно різні

Із Навігатора липня 2016 http://muzmapa.in.ua/navigator-july/

iamyou грають проти правил, і саме тому це прекрасно. Вони відмовляються коментувати третій реліз і не одразу викладають його в інтернет, даючи першим охочим можливість послухати альбом лише за особистим проханням (зараз реліз можна знайти на SoundCloud). «Змістовно різні» — продовження їхнього попереднього міні-альбому «Частина Друга» (2014), що доводить нервове напруження музикантів до максимуму, змушуючи їх «виймати із себе минуле» та складати страждання в шухляду, але врешті вибудувати з болю архітектуру ідентичності і прийняти себе справжніх після вирішального бою із «Дзеркальним велетнем». Тут таки iamyou повністю виправдовують статус справжньої тріп-хоп команди, вперше за весь час активно залучивши до гітарно-барабанних нойзових конвульсій та курсів електронної терапії друзів-музикантів: одесита-важковика Євгена Тимчика, залюблену в фольклор Катерину Павленко (MonoKate) із гурту Go-A, сумну принцесу українського соулу Анастасію Осипенко (НастяЗникає) тощо. Це не просто шедевральний музичний твір, а ще й розкішний мистецький жест, який гідно оцінять лише ті, кому вистачає сміливості кинути виклик собі.

8.

Edgy Point — EP

Із Навігатора червня 2016 (http://muzmapa.in.ua/navigator-june/)

Потужний танцювальний дебютний EP Edgy Point із Житомира — це гармата з лоуфайними бойовиками, навіяними бекграундом електроніки дев’яностих, які, однак, залишають тільки враження актуального. Скоріш за все сім пісень міні-альбому були відібрані серед безлічі напрацювань для дебютного релізу, що можна помітити в сирості композиції та неповному розвитку аранжувального потенціалу. Альбом Edgy Point — це короткі, проте влучно сказані речення, а не розлогі есе, які балансують на межі надмірного мінімалізму і вишуканої обточеності.

7.

DVOE — Suite

Із Навігатора жовтня 2016 (http://muzmapa.in.ua/navigator-october/)

Якщо ви вже увімкнули міні-альбом цих двох, то слухаєте хорошу українську електронну поп-музику. Із хорошим продакшном, без вульгарного слов’янського акценту та жонглювання набридливими кліше. Музику, що однаково добре сприймається як при тісному контакті з нею, так і коли вона супроводжує вас на задньому плані. Не вистачило дещиці — справжнього радіохіта. Такого, скажімо, як Before The Morning Light. Але чи взагалі ставили музиканти створення такого за мету? Через це деколи здається, що EP по правді прохідний, але й стабільно хороший матеріал чомусь теж часто сварять за посередність.

6.

The Nietzsche — Welcome to poetry 201

Із Навігатора вересня 2016 (http://muzmapa.in.ua/navigator-september/)

На початку десятих в українській андеграундній сцені (і не тільки), емо/скрімо та похідні гурти забавлялись перечитуванням відомих поезій російських, американських та українських поетів у своїх хк-форматах. У середині десятих The Nietzsche перевершує потуги всіх попередників, видаючи EP-компіляцію, повністю віддаючи лірику в руки поетів різних епох. Слідів емо тут надто мало, зрештою, агресії та намішування важких рифів і дисонансів достатньо, особливо цікаво спостерігати за мимовільними математичними брейками, а ще цікавіше здогадуватись, де насправді тотальний угар, а де серйозна композиційна робота.

5.

Zagreb — Betrays Before Explore

Zagreb дуже довго записували свій дебютник. Зате цей короткий міні-альбом, який супроводжувався міні-туром Україною, звучить як хороший інді-рок із солодкою вокальною манерою, а в танцювальних ритмах та гітарних мотивах неважко впізнати пост-панкові інфлуенси. Betrays Before Explore, вочевидь, — це тизер — ні більше, ні менше. От тільки в який бік підуть дніпряни після такої часової витримки, залишається лише здогадуватися.

4.

Yah — We Woo

Нове ім’я старості — київські спадкоємці американської панк-сцени Yah дебютують в українському андеграунді вдалим і чіпким міні-альбомом We Woo. І що прекрасно, у них немає жодних територіальних прив’язок, а їхні пісні без проблем могли б звучати на західних радіо — в одному ряду з Modern Baseball чи Title Fight. Хоча стовідсоткового референсу й зовсім не знайти, тому вторинністю тут і не пахне. Як і совковістю. У треках оспівується проблема старості — і це в умовах загальноприйнятого культу молодості, — що помітно виокремлює Yah серед інших новостворених гуртів останніх років, у яких явно кульгає тематична та концептуальна складова.

3.

вагоновожатые — Стартап Молодость

Із Навігатора листопада 2016 (http://muzmapa.in.ua/navigator-november/)

Міні-альбом «старічуль» аж ніяк не є чимось новим. Ніхто не застрахований від повторів, але тут збереглась практично та ж танцювальна атмосфера, що і в найбільших бойовиків альбому Wasserwaage — своєрідне продовження тих же флоу та ритмових секвенцій. Окремої уваги заслуговує пісня «Жить», яка звучить як перший трек чогось наступного від супергурту. План виконано: «вагоновожатые» видають те, що від них можна було б очікувати. І добре, що це танцювальні бойовики, живі концерти підтверджують їхній вчасний випуск.

2.

Phooey! — Love Songs

Спойлер: нижче буде ще декілька слів про Phooey!, а поки йдеться про крайній реліз Нікіти Огурцова, після якого він пішов у відпустку на невизначений термін. Можна було б придертися до поспіхом вибраних та зведених треків, але who cares, якщо разом із релізом ти читаєш про, можливо, останній альбом Phooey!. The Last Song — ні, зовсім ні на що не натякає. и ты устал работать / и ты не знаешь кто ты / но ты так хотел любить / нельзя так дальше жить доводять до сліз від розуміння, що у найближчий час Нікіта нічого не випустить. Що ж, для заповнення внутрішньої порожнечі на bandcamp висить безліч альбомів, доступних для прослуховування. Love Songs EP, який на тому ж Bandcamp називається for j, — це все ті ж треки з «недоробленого» архіву, об’єднані хіба тільки тематикою. Але за фактом це збірник, хоча він і вистрілює кожним треком, що буває у Phooey! не так часто.

1.

Brothers Mothers — One

«Эй, ты, стой там, где ты стоишь!». Так, дебютник киян Brothers Mothers загубився серед небаченої активності гуртів та артистів у кінці року. Попри те, на тлі безлічі добре і не дуже продуманих промо та інших способів запхати до плейлистів посередній матеріал, Brothers Mothers just dropping a perfect EP. Жвавий біт плюс неопсиходелія із шугейзовими елементами — One має невеликий ревайвал-відтінок, але звучить свіжо. Додайте явні інфлуенси «Звуков Му» та іншої пострадянської близькоавангардної музики — Brothers Mothers видають найкращий EP 2016 тоді, коли уже ніхто не очікував (і не хотів) послухати «щось нове» в українській музиці.

5.

Dakooka — Очень весело с моими друзьями

EP, який пройшов повз, — «Очень весело с моими друзьями». Чим реально дивує daKooka, так це відсутністю страху до змін. Літній EP можна сприймати у двох ключах. Перший більш прийнятний для фанатів альбому Radha: чотири пісні міні-альбому — це збірник бісайдів and I’m okay with that. Другий, більш імовірний, — тотальні стильові метаморфози. Мінімалістичний downtempo зі втопленим у відлунні вокалом, хаус-гармонії та інструментальна еклектика — чого лише вартий трек «Если бы заново я родилась» із лінією духових упродовж усього треку. EP розкриває daKooka по-іншому, і набагато ширше, ніж Radha, у ньому немає жодних табу — він максимально правдивий і близький.

4.

Semmar — Босфор

Дебютний альбом киян Semmar, який люблять більше в Івано-Франківську (шукайте зв’язок із піснею «Станіслав»), — це гра у поп-формат, яку музиканти не виграли. І чудово, бо це, як мінімум, небанальний українськомовний реліз, а як максимум — один із найкращих цього року. Укріплені аранжуваннями гармонії акустичної гітари з драм-бітами з ноутбука, на які накладається прекрасний вокал Андрія Шатрова з величезною увагою до хуків та фонетики — цей альбом не для андеграундної сцени. Але і для модної інді-тусовки він надто продуманий, щоб «грати на фончику» і легко та приємно заходити. Зрештою, це не заперечує нашої впевненості в тому, що Semmar здійснили прекрасний дебют на українській сцені, а нові пісні на концертах говорять про те, що їм треба записуватись і випускати. Цілком підходить до семмарівського лозунгу «Намагатись і робити».

3.

бичкрафт — шадуф

Підписанти Бруклінського лейблу Wharf Cat Records кияни «бичкрафт» — найсміливіші українські бешкетники, яким вдалося вирватися на західну сцену. Це не виїзди до країн ближнього зарубіжжя — «бичкрафт» виходили на сцени американських фестивалів, де music really matters. І про це мало хто знає.

«Шадуф» — альбом, всіяний чіпкими рифами в постійному напруженні. Біти драм-машини доводять до нестями, і що не кажи, ніхто б точно не наважився упорядковувати цей стабільно немелодичний хаос у не те що «щось», а в цілісний і витриманий в одному ключі альбом.

2.

ФУИ — III

Перший російськомовний альбом Phooey! (ФУИ), проекту Нікіти Огурцова, вийшов так само неочікувано, як і решта його релізів. А їх, на хвилинку, у цьому році було аж п’ять. І штука в тім, що один з найкращих сінгер-сонґрайтерів СНД, випустивши за п’ять років понад дюжину альбомів, на невизначений час припиняє свою діяльність. Наразі Нікіта Огурцов розгулює європейськими містами, поки ми, даруйте, сидимо і тупимо. Як можна говорити про які-небудь «прориви / дебюти року», якщо одна людина-композитор випускає блискучий матеріал постійно, незалежно від лендскейпу, який існує навколо неї, незалежно від «сучукрмузу», який засів у Facebook та застиг в одній точці.

III — це ідея, що виношувалася уже давно, — спроба перенести слов’янську лірику в так званий losercore, у якому Нікіта почувається так, як риба у воді. Він пише ідеальні power-pop пісні, а ми й досі не помічаємо цього самородка. Альбом-квінтесенція для Phooey! пройшов повз нас. Концептуальна єдність, лірика, що опонує до типового для нової хвилі «я ліниве гівно і нічого не хочу робити», щирість і завзятість, а також хайлайти «Зря», «Про дурака» та «Мы» — цілком можливо, що це накращий альбом Phooey!, і, скоріш за все, останній повноформатник від Нікіти. Єдине, що нам залишається, — із розкритими обіймами чекати повернення проекту.

1.

The Top Boys — Sad Tales

Поповнення в рядах української сінгер-сонграйтерської сцени The Top Boys випускають прекрасний «альбом сумних історій» — Sad Tales. Попри десяте прочитання західних традицій американської музики, хлопцям, як мінімум, вдалося створити щось абсолютно цілісне і по-юнацькому щире. І дуже дарма, що за фактом форматний продукт пройшов повз.

Текст: Філа Пухарєва, Богдана Семенченка та Сергія Воронова
Ілюстрації із офіційних bandcamp та soundcloud гуртів

  •  
  •  
  •  
  •  
Коментарі (0)

Відповісти

Ваш email не буде розголошено. Обов'язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.