Iнтерв'ю

Байки Cтарого континенту від Саші Буля (частина перша): Нідерланди, Польща, Чехія

Саша Буль — український сінґер-сонґрайтер у жанрі інді-фольк / кантрі / американа із Чернівців, який систематично підкорює Старий континент частими туровими вилазками. Він став першим українським артистом, який виступив у далекій Ісландії, його неймовірно люблять у сусідній Польщі, де він виступає чи не найчастіше, а мапа його поїздок із часом позбувається своїх білих плям.

Ми посадили Сашу в авто та покатали його Києвом — від посольства до посольства тих країн, де він найбільше турив, — Нідерланди, Польща, Чехія, Німеччина й Бельгія. Звісно, ми не оминули й Ісландію, але й посольства цієї країни в Києві немає — хіба скромне почесне консульство в офісному центрі. Саша розповідає декілька неймовірних історій про кожну з держав, а також те, чим ці країни Європи особливі, — від їжі до випивки, від архітектури до місцевих жителів, від ландшафту до… наркотиків.

У першій частині Саша розповідає про те, якою рідною йому стала Польща, про свій перший концерт у в’язниці, голландський оселедець, чеських наркоманів і старий замок у маленькому селі Точнік.

Пристебніться та рушаймо!


ЧАСТИНА І


Нідерланди

Якщо ти думаєш, що приїдеш сюди та швидко станеш суперзіркою — дзуськи. Це країна, у якій стільки всього відбувається. Вона супермаленька, із дуже хорошою транспортною інфраструктурою, і ти можеш дістатися до будь-якого місця протягом години-півтори. Або ж у сусідні Бельгію, Німеччину чи навіть Швейцарію.

Саме через це в Нідерландах маса івентів. Дуже багато концертів світових зірок, конкуренція за публіку величезна. Через це ноунеймам там пробитися дуже важко. У такому разі треба працювати суто зі своєю аудиторією, якій цікава твоя музика, ну або щоб локальні промоутери добряче попотіли і спромоглися зібрати людей на твій концерт.

Місцеві жителі доволі специфічні. Для них поговорити з тобою, випадковим перехожим, на вулиці чи в черзі в супермаркеті — звична справа. Ось стоїш ти в черзі за рибою, до тебе підходять чуваки й починають гнути жарти про оселедця, а якщо ти не розмовляєш нідерландською, вони автоматично перемикаються на англійську. І це без проблем може зробити бабуля, якій років 60–70.

Але! Попри всі ці демократію, лібералізм і толерантність, вони насправді «запеклі фашисти». І вони не люблять людей з інших країн, та ще і страждають снобізмом. Не знаю, що вони думають про українців, але тих же поляків вони дуже сильно не люблять, бо їх там наразі дуже багато. Якщо ти поляк, та й будь-який іммігрант, то пробитися в середовищі нідерландців дуже складно. Тим паче, що мігранти збиваються в окремі групи й не сильно асимілюються.

Траву в Нідерландах курять здебільшого туристи. І марокканці. Я не зустрів жодного місцевого, який сказав би мені «Ходімо в кофі-шоп, надуємося трави» чи щось у тому роді. Туристи курять, марокканці курять, а, будучи заможними, нідерландці кажуть, що «воно нам не треба». Вони люблять гарно випити, поїсти. А трава — для «бєдних».

Голландський оселедець — топчик. Я ніколи не думав, що люблю цей морепродукт. Прокинувся значить я собі зранку, а мій друг Тедді (корінний роттердамець, живе в Польщі останні 8 років, бо не любить Нідерланди через снобізм), приходить і каже:

— Ходімо їсти оселедця.
— Та я взагалі оселедця не їм, а ти хочеш, щоб я для цього ще і зранку вставав і кудись йшов.
На що він відповів:
— Ти просто не їв голландського оселедця. Це штука, яку ти просто повинен спробувати.

Вони подають його як фастфуд у вигляді нарізаних філе, цибулі й соусу на паперових тарілочках. І люди їдять його прямо на вулицях — чи то типовий офісний планктон у костюмчику, чи то місцеві гопники, чи то старенькі бабусі й дідусі, які сидять і гудуть «бе-бе-бе, смердючі мігранти». Оселедець їдять усі, і він насправді дуже смачний. Ще там є хотдоги, де замість «догів» — оселедець.

Порада: пам’ятайте, якщо вас цікавить гастрономічний туризм, не їдьте в Нідерланди, щоб з’їсти бургера в «Макдональдсі». Треба «викупати» місцеву їжу. У Нідерландах треба їсти рибу, бо це рибна країна. Це ж не те саме, що привезені на львівський ринок заморожені устриці.

Два концерти в Нідерландах я грав із Сашею Шмідтом, німецьким акордеоністом, при цьому його сценічний псевдонім «Копфліхтен» (із німецької — «світло в голові»). Пояснив це тим, що з ім’ям «Саша Шмідт» у Німеччині було б настільки важко про себе заявити, як в Україні з іменем «Петро Петренко». Для мене ці концерти були серединою туру, а для нього — завершенням. Саша дуже делікатний і спокійний. Розпитували ми його, як проходив тур, і тут він видав історію.

Приїжджає Саша на місце, де буде концерт:

— Привіт-привіт, я музикант, сьогодні у вас граю.
— Так-так, клади інструменти сюди, скоро буде саундчек.
І тут приїжджає якийсь гурт, починає розкладати свій беклайн. Він такий:
— Привіт, ви хто?

А вони такі:

— А ми тут граємо.
— Та ні, я тут граю.
— Та ні, ми. Спитай у дирекції.

Шмідт пішов до директора, який повідомив, що так, Саша гратиме не тут, а в сауні, внизу, на першому поверсі.

Уявіть: сауна, голі люди, сидять потіють, і чувак грає для них на акордеоні. Але найгірше те, що за домовленістю з промоутером концерт мав відбуватися за head-donation. Дуже популярна штука — це коли гроші в капелюха кидають. Можна насправді зібрати непогані суми, у Європі це працює. Але не тоді ж, коли ти в сауні перед голими слухачами, у яких при собі немає ні копійки!

Польща

Насправді Польща для мене — друга батьківщина. Ми от коли їхали з Роттердама до Вроцлава довгу ніч, під час перетину кордону я сказав своєму тур-менеджерові Бартеку «Курва, ну в концу вдома!».

Я вільно володію польською, я добре знаю польську культуру, навіть краще, ніж деякі поляки. За два роки турів по країні я зіграв концертів 130–140, може навіть і більше. Складно назвати більш-менш велике місто, у якому я ще досі не побував.

Дуже люблю цю країну. Помітно, який великий поступ вона зробила за останній час, наскільки вони над цим працюють і хочуть змін, як люди реагують на процеси в країні, — вони намагаються тримати ситуацію під контролем. Коли влада хотіла заборонити аборти, наступного ж дня всі жінки вийшли на «Чорний протест» — не пішли на роботу, одяглися в чорне й зібралися на вулицях і площах, щоб відстояти свої права.

Я давно хотів зіграти в тюрмі. Мене завжди цікавила тема злочину, вбивства, як людина доходить до цього, її думки після цього вчинку, каяття, розуміння зробленого — правильно це чи неправильно. Словом, кримінальний світ мене цікавить, не приховуватиму. Мій менеджер, Бартек, час від часу робить концерти в польських в’язницях, тому що там насправді є арт-директори, люди, які займаються дозвіллям і ресоціалізацією в’язнів, щоб вони не жили там так, як дикі тварини, замкнуті в клітці. Для них організовують івенти, концерти, зустрічі з відомими людьми, лекції, фільми.

Зрозуміло, що на цьому грошей не заробиш, це має бути цілком добровільно. Кілька разів скасовувався мій концерт у в’язниці через різні причини — чи то через польський Великдень, чи то тюремні інциденти.

Та одного разу все зійшлось і в тюрмі полегшеного режиму в місті Ґлоґув відбувся мій концерт. Там сидять ті, хто вчинив не особливо важкі злочини, а також ті, кого перевели із більш жорстких умов позбавлення волі через відсутність дисциплінарних порушень та бажання ресоціалізуватися. Вони не носять спецформи, їм можна ходити у власному одязі, деякі з них навіть працюють за межами в’язниці — на соціально корисних роботах, отримуючи при цьому хоч якусь мінімальну платню.

Приїхав я туди в рамках ресоціалізаційної програми, і моєю місією було пояснити в’язням, що вживання алкоголю й наркотиків — це погано і що це може привести до злочину, ну і, як результат, до перебування у в’язниці. Концерт відбувався в залі для зустрічей із родичами, я грав на тлі величезного хреста на стіні із написом «Заклад карний Ґлоґув».

Ось заводять «клавіші» (охоронці в’язниці) мою публіку в зал — 50–60 людей, а всього за ґратами там сидять 250 осіб. Декому не дозволено ходити на такі івенти, бо це вважається заохоченням за хорошу поведінку. Звісно, є ті, які просто не хочуть — арт-директор жаліється, що вони стараються зробити в’язням цікаве дозвілля, я їх цікавить тільки гра в карти.

На початку було дуже страшно. У в’язнів є купа вільного часу — і крутий спортзал, усі вони в дуже хорошій фізичній формі. Усі забиті татуюваннями. Деякі з них реально виглядали як natural born killers. Ось із ними пересікатися очима я не дуже хотів.

 

Починати концерт зі слів «Хлопці, но-но-но, ви там цей, не пийте, не вживайте наркотики» було б украй неправильно, бо після цього пробити й так височенну стіну між нами було б неможливо. Треба розуміти, що люди, які сидять у в’язниці, — це не ті, хто самі прийшли на концерт у клубі й чекають на те, що ти зіграєш. Тут публіка хоче тебе слухати, але вона певною мірою на тебе озлоблена, із самого початку. Ти, чувак, на свободі, приїхав до них зіграти, а вони — замкнені у своїх клітках. До того ж тюремна екосистема така, що кожен намагається показати із себе суперкрутого пацана, ніхто не буде тобі одразу аплодувати і свистіти.

Сидять 50 чуваків з озлобленими кам’яними обличчями й дивляться на мене. Я давно так не переживав. Але є й ще один момент, совісний. З одного боку, ти виступаєш перед людьми, які так само повинні мати якесь культурне життя, а не бути як звірі в повній ізоляції. З іншого боку, вони тут не сидять за те, що цукерочку вкрали! Там і ґвалтівники, і вбивці, які зробили реально страшні речі. І ти до кінця не розумієш, чи робиш правильно.

Я вирішив почати із пісні «Авжеж». «Привіт, чуваки, я приїхав до вас, щоб поговорити про те, що алкоголь і наркотики це погано, але ж не буду я повторювати те, що ви знаєте заздалегідь». Я розповів їм підтекст пісні: чувака в школі й університеті навчали «Що посієш, те й пожнеш». А той не так зрозумів прислів’я, і почав вирощувати марихуану, продавати її, а потім опинився в тюрмі. «Можливо, як і герой цієї пісні, серед вас є хлопці, які потрапили сюди через те, що їх погано в школі й універі навчили й наставили на погану дорогу».

Вони це дуже зацінили, зааплодували, і я зрозумів, що так, стіна пробита. Тепер можна грати. Й уявіть, на останній пісні I Know For Sure, там де в приспіві можна трохи мені підспівувати, усі ті 60 чоловіків зробили найкращих сінґелонг у моєму житті.

В гримерці з King Dude. Вроцлав

Польща офігенна. Я патріот Польщі. Дуже люблю цю країну, вона мене прийняла, люди мене прийняли. Наскільки поляки мене люблять і носяться зі мною — таку країну треба ще пошукати.

У них дуже кльова культура. Навіть не знаю, як її охарактеризувати. Це ніби вихованіший українець, знаєш? У якого трохи менше совка в голові. Може, через те, що вони подалі від Росії, їм це трохи допомогло. А ще через великі державницькі традиції. Вони пам’ятають і пишаються шляхтою, Міцкевичем, вони люблять своє аристократичне минуле. У нас же Київська Русь задалеко в часовому континуумі.

Мене часто дивують люди, що виїжджають у розвиненіші країни та залишаються у своєму колі емігрантів, своєрідному ґетто. Знаю чоловіка, який 6 чи 7 років живе в Польщі й не може два слова польською зв’язати, навіть хліба в магазині не купить. Працює з українцями, бухає з українцями, дивиться українські телешоу в інтернеті, слухає українську музику, абсолютно не асимілюється. Польща — ідеальна країна для асиміляції, менталітет настільки близький… Шкода, що наші народи намагаються посварити.

Одна нога в Чехії, інша — в Польщі

Чехія

Чехія — це найбільш наркоманська країна, у якій я був. Коли я вперше туди потрапив (був у турі з легендами чеського андеґраунду The Drain на саппорті, щоб таким чином наростити собі аудиторію) і сів із ними в авто, у перші десять хвилин я зрозумів, що буде весело, — у машині було повно диму, тіпи бухали пивко всю дорогу, крутили величезні косяки, передавали їх по колу.

Там декриміналізовані наркотики, як і в Нідерландах. Але Нідерланди — це високорозвинена країна, яка ніколи не знала Радянського Союзу, не потерпала від бідності тощо. Через це в них цілком нормальне ставлення до наркотиків. А Чехія, як не крути, країна пострадянська, зі слов’янським менталітетом: пити алкоголь так, щоб потім впасти й не дихати, курити траву — до зелених соплів, нюхати кокс — щоб відривало дах, і через це найбільше наркоманів, яких я зустрів, саме в Чехії.

Й ось йдеш ти мальовничими вулицям чеських міст із недоторканою архітектурою минулих сторіч, де знімають купу голлівудських фільмів, а на узбіччі лежить чувак із джгутом на руці і з піною з рота, хтось біжить йому на допомогу, а ти стоїш такий і дивуєшся. А твої нові чеські друзі кажуть: C’mon, man. It’s Czech Republic, fucking junkies!

 

Одного разу я грав у чеському селі Точнік. Щоб ви розуміли масштаби, це населений пункт на 200 жителів. Село розміщено під горою, гора вкрита лісом, а на піку гори стоїть величезний старий замок. Тоді, ранньої весни чи пізньої осені, не пам’ятаю, усе ще було вкрите снігом, дерева були голі, небо затягнуте важкими сірими хмарами, і все виглядало як антураж якогось вампірського фільму.

За допомогою навігатора Точнік знайти неможливо. Чехи не дуже добре розмовляють англійською, старше покоління взагалі мови не знає. Ми їздимо, шукаємо, щоб хоч когось зустріти на вулиці, нікого немає. А по-польськи чехи щось розуміють, це ніби українець говорить із росіянином. Бартек зупиняється, питає людей, де ж цей Точнік, а всі його морозяться.

Виявилось, як нам сказав один житель, що ми вже в Точніку, але була інша проблема. По-польськи «шукам» буде «шукаю», а по-чеськи — «ї*у». Саме в такій грубій формі. Й уяви, їздять тіпи в машині, опускають вікно, і кажуть місцевим жителям: «Добрий день, я ї*у Точнік». Добре, що ми за це по морді не получили.

У Бартека є хобі — фоткати сплячих пасажирів в авто

Згодом ми знайшли потрібну будівлю. Там живе чувак разом із родиною, який наглядає за тим замком на вершині гори. Відбудовує його потрохи, запускає туристів. У цей період замок був закритий, бо час не туристичний. Ми під’їхали, стукаємо у величезні дерев’яні двері, над нами все ще висять хмари, відкривається вікно, а звідти виглядає старий гіпі, який одразу здався мені дивним. Я тут же придумав собі легенду, що він насправді вампір, а всі в селі його бояться.

Ми заходимо, і він каже: «Чуваки, я зараз трохи зайнятий, якщо хочете, я дам вам ключ від замку, ви собі походіть і подивіться». Ми погодились, і тут він виносить на величезному грубому кільці такий старий ключ. Йдемо ми під гору, де розташована та кам’яниця, вітер гуде, словом, моторошна атмосфера. І тут я помічаю на горизонті

Двох
Великих
Ведмедів.

Ви можете собі уявити, як жостко ми наклали в штани від страху. Стали як укопані, а Бартек каже: «Боже, чи ти то віджіш?». Звісно, я теж це бачу!

Як виявилось, ведмеді не могли до нас дістатися, бо живуть у рові навколо замку.

Отож зайшли ми до кам’яниці. Усередині там просто неймовірно. Під час прогулянки замком ми знову ледь не наклали в штани: поміж нас пробігали білі кролики. Пухнасті білі кролі. Я кажу Бартеку:

— Ти бачиш білих кролів?
— Бачу.

Сніг стоптаний їх лапками, їх там було повно.

— Бартек, це душі зачарованих цнотливих дівчат, яких цей вампір викрадає й замикає в замку.

Почало темніти. Ми настільки захопилися замком, що вийшли звідти аж увечері. І тоді мені стало реально страшно. Ми йдемо й чуємо звуки. Крізь ніч бачимо багато силуетів, які рухаються перед нами. Ми насторожено зупиняємося.

Виявилося, що це велика отара овець, серед яких декілька баранів із закрученими рогами. Нам довелось їх обходити, бо барани були дуже агресивні, вони заблокували дорогу й були готові нас атакувати. Ми тікали через якісь чагарники й добрались до будинку нашого гіпі.

Власне там у нього і клуб. Щоб ви розуміли, у селі, де живе 200 людей, на мій концерт прийшло 50. Це 25 % відсотків населення. Навіть Metallica і Madonna не можуть похвалитися таким результатом!

Інколи доводиться спати на сцені в клубі. А інколи — у п’ятизіркових готелях зі спа і сніданком в ліжко

Чудовий концерт був. Взагалі мені подобається, як чехи тішаться на концертах. Вони інтелігентні, не розмовляють під час виступу, уважно слухають, але в той же час вони емоційні і вдячні: аплодують, підспівують, кличуть на біс. Чого не скажеш про, скажімо, нідерландців чи швейцарців. Там, щоб тебе покликали на біс, треба добряче попотіти. Та й ти не встигаєш дійти до гримерки, як заклик до ще однієї пісні стихає.

У Точніку дуже люблять Zapaska. Їх знають там усі.

Ще одна специфіка концертів у Європі. Через те що автомобіль — це далеко не розкіш, люди їздять на концерти з інших міст. Дуже часто трапляється, що люди з’їжджаються із периферії на мій концерт, у межах 30–50 км, бо відчувають потребу в культурному житті.

Фото: Максим Сердюк
Архівні світлини надав Саша Буль

  • 117
  •  
  •  
  •  
  •  
Коментарі (1)
  1. Axxent сказав:

    Поставьте под текстом линк на следующую часть

Відповісти

Ваш email не буде розголошено. Обов'язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.