Iнтерв'ю

«Пирятин»: жорстко і з юморком

Гурт «Пирятин» випустив дебютний альбом «Атентат». Музиканти називають його першою сходинкою в житті гурту. Хоча до цього гурт вже робив перші кроки у вигляді простуватих акустичних відео на ютубі та більш сміливі спроби стати на ноги на концертах.

«Пирятин» — дуже самобутній музичний колектив, що існує не завдяки і навіть не всупереч українській музичній індустрії. Створений відомим художником та письменником Іваном Семесюком гурт, насамперед, опирається на досвід, отриманий в суміжних мистецьких сферах, а музику сприймає, як полотно. Чи порожнечу, яку неодмінно треба заповнити об’ємом.

Минулого року ви казали, якщо «Пирятин» не почне приносити суттєвих прибутків, щоби можна було записати хороший альбом та зняти пристойний кліп, то ви закриєте проект. Із того часу минув якраз рік, альбом випустили. Вдалося заробити на його запис?

Іван: Альбом записали в борг, будемо тепер продавати свої квартири і маєтки. Ми всі люди дорослі й прагматичні — коли зібралися, одразу вирішили, якщо не буде першого вихлопу через рік (грубо кажучи, нормального гонорару для гурту другого ешелону), ми не зможемо продовжувати. Треба ж з чогось жити, а гурт дійсно забирає багато часу. Але якось так сталося, що ці творчі гонорари раптом таки почалися.

Ми говоримо про гонорари з концертів?

Іван: Так, саме з концертів. Тому коли ми відчули, що почалися грошики і вони капають (мінімальні, але все-таки є), зрозуміли, що є сенс писати альбом та фіксувати цей проект в просторі й часі. Так ми й зробили. Зараз вийшов альбом, будемо далі дивитися. У нас, звичайно, досить амбітні плани. Ну це й зрозуміло, як у всіх музикантів. Інша справа, що ми не 20-річні пиздюки.

Федір: Ми — 40-річні пиздюки!

Іван: Ми приблизно розуміємо, що робити, яких помилок не допускати і яких надій не плекати. Думаю, що кожен з нас мислить категоріями трьох-п’яти (чи навіть десяти) років.

Які у вас надії на вихід альбому — він вийшов і… що?

Федір: Надій нема.

Іван: Надій нема! Але майже є матеріал на другий альбом, який теж бажано зафіксувати. Українська сцена хулігансько-розбишацької музики — безкомпромісної, з чесними текстами, воістину чесними, по-справжньому — фактично вільна. Абсолютно вільна ніша, яку, я думаю, ми займемо.

Жека: Може, в когось і вкрадемо нішу!

Іван: Крім того, у нас майже нема акустичної музики, котра б качала. І ми спробували все це скласти докупи і зробити таку безкомпромісну хуйню. Крім того, концерти показали, що люди ходять, їм це подобається. Причому, різні люди — металісти, хіпстери, селюки, просто матьорі старпери. І все це вкупі люто ворушиться і танцює під сценою.

Федір: Старперів не ображай, у них є гроші. Вони не старпери, а зрілі й такі, що відбулися.

Жека: Старпери — це типу нас.

Іван: Дійсно, ми працюємо в полі дорослої музики. Але виявилося, що є молодняк, який по цьому також преться. Мене вразило, що людям сподобалися наші демки, які ми з Володькою записали тут фактично на кухні без нічого — комп’ютер, мікрофон, одна акустична гітара, на котрій навіть басові партії писалися…

Жека: … ще тумбочка і барабан. А ні, це був чемодан.

Іван: Володя прикрутив ударні семпли. Мені колись написала одна чувіха зі Львова: «Прікінь, виходю з хати, дев’ятиетажки, пиздую вниз, бо ліфт не робе. А на параднякє стоять пацани, курять і слухають “Пирятин”». Що само по собі прикольно — це чіткий сигнал про те, що є люди, готові споживати нашу музику.

Жека: Перед виходом альбому ми поприбирали демки звідусіль. А люди пишуть в ютуб і саундклауд: «Верніть!».

Іван: Урешті ми знайшли свій саунд та аранжування. Це був довгий процес, півтора року в нас пішло на те, щоб взагалі відчути взаємну пульсацію — яким має бути цей «Пирятин». Треба було зіграти цілу купу концертів, щоби зрозуміти, як саме воно їбошить. Тому цей альбом ми максимально наблизили саме до нашого концертного саунду.

Ви згадали про аудиторію: всі ці металісти, старпери…

Жека: Студенти також!

…звідки вони беруться? Власне, моє питання про те, хто ваша аудиторія зараз? Як можна приходити на гурт, у якого фактично всього три демо-пісні на ютубі? Люди, які приходять на концерти Пирятин, — це ваші знайомі, які знають вас за іншою діяльністю, можливо, по участі в інших гуртах?

Іван: Є невеличкий секрет — гурту поталанило із…

Жека: Із фронтменом.

Іван: Річ у тім, що я маю свою особисту трансляцію, котру роками напрацьовував через художню та літературну діяльність. Вона, звичайно, для музичного колективу тільки в плюс. Ходять люди, які підписані на мене і слідкують за усіма історіями. Тому нам не треба щось доводити роками, як багатьом класним молодим колективам. У нас вже є фактично свій медійний майданчик, хоч і маленький.

З самого початку я думав, чи ставити це запитання, тому що воно банальне і першим крутиться на язиці: як тобі одночасно із художнім мистецтвом, з яким тебе в першу чергу асоціюють, бути ще й музикантом?

Іван: Я не став музикантом. Є таке поняття як «музИка» — людина, яка бере музичний інструмент і щось з ним робе. От пацани у нас — музиканти, а я — музИка. Просто хотілося ввести певну екзотику — в українській музиці доволі непопулярна, наприклад, губна гармошка, чомусь. Це така суто субкультурна тема: є якісь гармоністи, вони збираються, активно дрочать, часом скандалять між собою, там своє кубло і їх всього там, грубо кажучи, 30 рил на всю країну. Або ірландська поперечна флейта, наприклад. Ну а хто це буде робити, як не я? Де я візьму ірландського флейтиста в Україні? Ніде не візьму! Довелося самому вчитися з нуля, тому що хочеться не тільки співати, а робити на сцені ще щось корисне. Жека — наша бек-вокалістка, де взялася? Просто постало питання про жіночий бек-вокал. Ну й на чорта його десь шукати, коли можна взяти свою здібну людину і навчити?

Жека: Нашо брать чужу женщіну, якщо…

Володимир: Як вона прямо тут живе.

Іван: Виявилося несподівано, що після багатьох уроків вокалу розкрився потенціал із мільярдом октав. Так ми за рік-півтора й долучилися до цієї музичної теми. І я став музИкою, Жека також стала музИкою. Я не розбираюсь в долях-ладах, нічого не знаю і знати не хочу абсолютно, бо я просто старий негр з дельти Міссісіпі. Беру гармоніку і граю.

Маю таке слово-паразит «ефективність». Мені шкода цікавого матеріалу, коли він пропадає. Він, на наш погляд, офігєнний, і його цілком можна розкрити більш-менш якісно. Ми взяли це і зробили.

Що значить бути фронтменом «Пирятина»? Які у вас стосунки всередині колективу, чи всі мають однаковий голос у прийнятті рішень, наприклад?

Федір: Насправді це досить хаотичний процес. Не те що б у нас була встановлена ієрархія. Це звичайний творчий процес, коли у когось десь пригоріло і він починає всім тошнити: «Блін, от дивіться, це така класна штука!».

Коли склався «Пирятин», який є зараз, ми досить сильно на нього вплинули, бо у Івана було бачення, яке ми розвинули. Іван — камертон, який задає основну вібрацію, а ми додаємо якісь музичні штучки-дрючки, так воно все і йде. Досить типовий творчий процес.

Іван: Ну і зрозуміло, що аранжування та вся музична кухня, все це відноситься до діяльності музикантів, а не до мене. З мене — тексти. Вони почали з’являтися як відрижка моєї літературної діяльності. Власне, з цього й почалося, просто були собі якісь ідіотські віршики, які я часом пописую. І ми з Жекою вирішили поспівати їх під гітарочку, для душі. Вийшло прикольно. А потім як людина, що звикла мислити як художник — від ескізу до великого полотна, я відчув у цьому матеріалі цікаву ескізність, тобто готову замальовку, з якої можна робити продукт. Наскільки він вийде серйозним чи несерйозним, я тоді ще не розумів, однак з цього можна було зробити завершену картину.

І потім намалювався Володя. Ми сиділи з ним в машині, як мафіозі, та планували… І відтоді так воно й поперло. Маю таке слово-паразит «ефективність». Мені шкода цікавого матеріалу, коли він пропадає. Він, на наш погляд, офігєнний, і його цілком можна розкрити більш-менш якісно. Ми взяли це і зробили. Крім того, дуже не люблю слів типу «спробувати» чи «намагатися». Ми все зробили без спроб та намагань, і все вийшло цікаво. Все це цілком відповідає тому, чого принаймні хотів я. Мені точно подобається. Можливо, я людина недосвідчена у музичній справі, але усі мистецтва влаштовані однаково, і візуальне, і музичне. Принцип той самий: дірка — об’єм, дірка — об’єм, дірка — об’єм, та їхні комбінації. Тому, наприклад, мені цікаво брати участь у якихось аранжувальних обговореннях. Я бачу в цьому полотно, на якому ти наче малюєш картину.

Музично «Пирятин» найближчий до келтік-панку. Раніше в одному з інтерв’ю ви казали, що половина пісень «Пирятина» — це перероблені середньовічні або ірландські мелодії. Чи не здається вам, що, вибравши певний музичний стиль, ви стаєте заручником жанрових обмежень?

Іван: Особисто я сторонюся чіткого позиціонування, що «Пирятин» — келтік-панк. Свого часу я дійсно слухав багато келтік-панку і не лише — взагалі різноманітної кельтської музики. Але все-таки у нас в «Пирятині» вона серйозно переосмислена. Я бачив некельтські й неірландські колективи, які роблять келтік — це, переважно, просто репліки і копії з того, що роблять власне ірландські музиканти. І таких колективів у світі дуже багато, але у нас трохи інша історія. Крім того, ми вирізняємося саме щирими авторськими текстами.

Федір: Насправді немає ніякого лютого нішування типу «келтік-шмелтік». Ми відкриті і граємо досить дивні штуки, які виходять за рамки келтіка наскільки це взагалі можливо. Ми не збираємося закриватися в якусь одну нішу. Хочемо робити прикольні штуки, які пруть нас і пруть людей. Ставити себе в якусь коробочку — дуже просто, особливо якщо є вже сформована аудиторія. Коли ти робиш що попало, як ми, це з одного боку складніше, бо тобі треба самому виховати свою аудиторію. Але це робить тебе, власне, унікальним. І у нас дійсно є така амбіція.

Іван: Келтік-ніша затребувана й вічно актуальна. В будь-якій країні є власна сцена такої музики. Однак нічого глибоко переосмисленого і дійсно самобутнього в цій ніші в Україні поки ніхто не зробив, на мій погляд. Хоча якісні банди є.

Федір: Це не повинен бути тупий косплей, коли ти зображаєш те, що тобі подобається. Має бути щось перетворене, але зсередини.

Іван: Дуже цікава історія трапилася з нами на концерті в Тернополі. Я вийшов покурити, і одна дівчина каже: «Щось знайомі якісь у вас мелодії. Я десь вже чула це». Вона виявилася академічною скрипалькою, котра грає барокову музику — рідкісна штука, яку взагалі мало хто слухає, а я дуже люблю це. У нас є кілька пісень, що нахабно спижджені саме звідти, з барокового та ренесансного мелодійного пласту, просто дуже переосмислені ритмічно. Здавалося б, Франція, пізній Ренесанс, який дивним чином перетворився на акустичну панкуху. Взагалі це величезні залежі мелодизму, які у нас взагалі майже не використовуються.

Українська сучасна музика чомусь часто дрейфує або в балканщину, або в бік так званого «русского городского» романсу, суто структурно. Навіть усі ці суперпатріотичні чуваки з так званої «правої сцени»  — часто це мелодійно конкретний русскій рок або ж затертий ска-панк. І при тому, коли музиканти хочуть зробити так, щоби качало, вони впираються рогами в «дж-дж-дж» або ж у мідну секцію, в «ска» чи «джипсі» варіанті. Мене трохи лякає цей підхід, адже цілком реально качнути, просто маючи повністю акустичний гітарний склад, і саме це цікаво.

Але вас кличуть виступати з келтік-гуртами? Наприклад, через місяць День святого Патріка — маєте вже запрошення?

Жека: Поїдемо в Дніпро саме в цьому контексті.

Іван: Виступати суто з келтіками — це не зовсім наша площина. Наша площина — це хуліганство й розбишацтво як такі, і це не безкоштовно.  А келтік-сцена у фінансовому плані проблемна в Україні. Ми — люди дорослі, не маємо бажання угорати просто аби поугорати. Ми за приємне з корисним.

Федір: Як для гурту, який хоче їсти.

Іван: Тим паче, що фактично усі ми позвільнялися з робіт заради гурту. Хоча я ніколи й не робив на роботі, насправді. У цьому смислі у нас все збіглося — таке собі легке голодранство і потреба видати продукт на-гора. Складно, звичайно. Але це хороші умови, мінімально-екстремальні, а саме тому й продуктивні. На цьому етапі кожному з нас доводиться займатися ще багато чим. Однак, якби ми не відчували саме комерційного потенціалу, ми альбом би не писали. В цьому просто не було би ніякого смислу. Мистецтво заради мистецтва — все це ми щиро їбали, не приймаємо цю концепцію абсолютно.

Тобто, ви розраховуєте виключно на гонорари за виступи?

Жека: Не тільки, можна цілком успішно продавати й мерч, якщо він дійсно якісний. Вже існує усіляка монетизація, яку можна підключити з усіх стрімінгових каналів. Ми ще не знаємо, як вийде саме з «Пирятином», але в цілому це добре працює.

Федір: В Україні саме зараз й починається ця історія, коли люди купують музику тих гуртів, які вони особисто бачать. Западло, рєбята, пиздити музику в людей, які рвуть жопу для вас.

Жека: Зараз є такі інструменти, і ми думаємо, що й люди підтягнуться.

Іван: Це нові процеси, які відбуваються прямо на очах. У цьому сенсі нам поталанило, що ми живемо саме в цей час, а не в 90-ті, коли усе наїбнулося б прямо на старті. Є ж ще концерти, насправді, і якщо на тебе нормально ходять, то маєш цілком симпатичні суми. Інша справа, що нас багато, ми дорослі, у нас відповідні амбіції в плані грошей. Чисто побутові. Ніхто з нас, звісно, не думає, що він купить квартиру чи «Ламборджині Діабло» або колекційний «Кадилак Ельдорадо» тільки через те, що він член «Пирятина».

Врешті нам довелося подумати, як це все назвати. Вийшли на термін power country. Натуральних мотивів кантрі у нас майже нема, але якщо брати широко — це дійсно «сільське» явище, завдяки специфічним текстам в тому числі.

Корпоративи?

Всі: Давайте голосувати.

Федір: У нас принцип чистої прямої демократії — якщо більшість проголосувала «за», тоді граємо. Хоча мені не подобається така ідея.

Володимир: Якщо позвуть на корпоратив бути Петрушкою чи клоуном, то звичайно, що проти. А ще раз зіграти звичайну програму — чому б і ні. Це ж виступ. У нас вже був такий концерт, ну сиділи люди і їли.

Іван: Корпоратив проходив в одній ресторації, люди їли смачних лобстерів й пили пиво по 200 гривень. Особливо наш виступ запер офіціантів та людей, що там працюють: «Ти чула, шо вони там співають?! Це ж за жизнь!». Це основний мотив «Пирятина» — за жизнь! В якомусь сенсі це перетинається з таким умовним поняттям як шансон. Ще одна практично вільна в Україні ніша. Підгулявшим людям біля вогнища доводиться хуярити Цоя і йому подібних. Я стикався навіть з таким кумедним явищем, коли люди пишуть українські тексти під готові мотиви «Чайфа» і Земфіри. Немає текстів, немає простої гітарної музики!

Володимир: «Пирятин» можна під гітару. А Ptakh_Jung (ще один гурт, у якому грає Володимир Бабушкін — ред.), наприкад, ні.

Іван: Мені дуже симпатичний запорізький гурт «Злые Морозы», ми грали з ними і Хамерманами у Львові на одній сцені. Знаю цих пацанів особисто. Однак вони працюють в абсолютно іншій площині — такого собі російськомовного пост-шансону. У «Пирятина» принципово інший «шансон». Однак збиратися у такі великі валки — три-п’ять різних, але хуліганських колективів і роздавати зі сцени гівна — це хороша практика.

Про російсько-українську війну лише літератури вже вийшло понад тисячу книжок. Пісень менше, але кількість все одно вражає. Серед всього цього багато графоманії. Як одні з тих, хто піднімає тему у своїй творчості, як ви вважаєте, чи потрібно боротися з графоманією і як це робити?

Федір: Боротися не треба, просто треба давати альтернативу.

Іван: Ми не акцентуємо на цьому. У нас є дві пісні: «Арта», яка увійшла в альбом, і концертна «Родіна». Колись я подивився великий концерт «Пісні АТО». Це все типовий совковий Афган, «вторая Чеченская» — абсолютно російський дискурс — виходять чуваки в «тєльняшках», переважно російською мовою, іноді українською валять про те, шо всьо дуже хуйово, всі померли, а ми ж пацани…

Жека: І по Україні їдуть домовини.

Іван: Поет Артем Полежака, який зі своїми творчими вечорами їздить до воєнних в АТО, розповідав, що часто трапляються такі ідіотські моменти. Виходить поет, круто валить літературний стенд-ап, всім подобається, всім дуже весело. А за ним на сцену вилазять якісь сиві старпери з вусами-підковою, класні патріотично налаштовані діди, які хочуть зробити добру справу і починають їбашити: «А по Україні сунуть домовини…», і подібний  треш. А пацани ж під кулями ходять, вони всі ці домовини і так бачать кожен день, і їм насправді не потрібна ця тужлива трансляція. Їм хочеться, щоби тут і зараз було весело, з огоньком, про те, як наші бадьоро мочать московитів. Саме цього дуже не вистачає зараз.

От наша «Арта» і зайшла багатьом воєнним, у першу чергу артилеристам. Навіть у старій та грубій демо-версії, зовсім попсовій, бо це й був істинний фольк.

Федір: Насправді ритм-секція гурту «Пирятин» має досить «метальову» вібрацію. Ми з басистом і саунд-продюсером «Пирятина» Артемом Малюгою раніше грали відвертий метал. Вже дано виросли з цих штанців, але іноді ця енергетика проривається. Тому фолькова «Арта» в альбомному звучанні стала жорстким метал-кантрі.

Іван: Врешті нам довелося подумати, як це все назвати. Вийшли на термін power country. Натуральних мотивів кантрі у нас майже нема, але якщо брати широко — це дійсно «сільське» явище, завдяки специфічним текстам в тому числі. Такі цікаві, непереосмислені і непроартикульовані пласти лежать на самій поверхні нашого життя, але досі ніхто якісно, прикольно та іронічно ці гештальти не закрив. Цей момент теж в якомусь сенсі перетворює нашу музику на кантрі, по суті народну музику.

Ваша пісня «Арта» колись називалася «Гімн артилерії». Демо-версія пісні трохи розійшлася мережею, є фан-відео із нарізкою з АТО. На вашу думку, чи стала вона справді гíмном?

Іван: Це ж не нам вирішувати, але особисто я думаю, що з виходом альбому матеріал, який раніше був демо, у тому числі й «Арта», дійсно отримає друге дихання. Це дуже важливий момент, як перша виставка для художника. Що у нас було донедавна? Концерти й кілька домашніх «демок». Це як із художниками — існує достатньо відомий і талановитий митець-алкоголік, але що про нього говорити, якщо відсутній завершений матеріал? Альбом — це вже певна сходинка.

Федір: У нас досить авантюрно вийшло, що ми всього з кількома «демками» почали фігачити. Як правило, ніхто так не робить, але, виявляється, так теж можна. Пройшли обкатку на концертах, знайшли свою аудиторію, але ось їй, грубо кажучи, немає що послухати навіть.

Іван: Звичайно, бажано вийти на сцену несподівано, раз і бомбанути ахуєнним кліпом, наприклад. Але ми на це банально не мали часу й ресурсу. Зараз бажано на все реагувати моментально і не затягувати. Нині не час могутнього батального живопису, коли ти рік створюєш полотно, зараз час миттєвого скетчу. Пирятин саме через такі музичні скетчі врешті перетворився на таку собі велику картину.

Чому «Родіна» не потрапила на альбом? Раніше ви казали, що ця пісня — найсерйозніша у творчості гурту. Серйозній темі немає місця на розбишацькому альбомі?

Іван: Дійшли висновку, що концептуально пісня — більше синглова, її треба випускати окремо. Тому що в цьому розбишацькому пиздеці вона, можливо, не дуже доречна. Хоча на концертах в цьому ж контексті з нею нема проблем. Це питання пауз між піснями, підводок, яких на альбомі нема.

Жека: На концертах «Родіну» просять часто.

Володимир: Багатьом моїм друзям і знайомим «Родіна» якраз подобається найбільше.

Федір: Тому ми її добре відпрацюємо і в майбутньому запишемо живцем.

Президент США Барак Обама у роки свого керування країною придумав публікувати кращі книжки та пісні за минулий рік. Подібну практику підхопив і Порошенко (або його піарники). У його підсумках 2017 року — 7 пісень, серед яких Riffmaster «Тихо Прийшов, Тихо Пішов».

У західній культурі зараз чи не кожен альбом чи фільм — це маніфест. Тому й вибір кращих творів продиктований життєвими принципами та соціальною позицією. Чи могла б у список Порошенка потрапити якась із пісень «Пирятина»? Чи треба це вашому гурту, це могло би допомогти чи нашкодити?

Іван: Думаю, що президент — це насамперед функція в пастці складних офіціозних обставин. Тому пісня з матюками навряд потрапить у президентський топ.

Жека: В «Родіні» нема матюків.

Іван: В «Родіні» нема, але й «Родіни» поки нема, лише концертний варіант.

Федір: Питання, чи пісня потрапить в медійний простір. Це ж точно не сам Порошенко обирав ці пісні.

Володимир: Якщо питання: «Чи можливо, щоб Порошенко вибрав нашу пісню?», то я вважаю, що можливо.

Іван: Я був на презентації цього сингла Riffmaster в «Докер-пабі». Вони качнули дуже потужно. Антоненко — дуже артистична людина, раз — перевдягнувся в десантника, вийшов — круто їбанув. Потім раз — пауза, і він уже зовсім інакший. Симпатична і конкретна мужицька історія, якраз він у цій «афганській» площині працює дуже якісно. Це хороша пісня, він великий молодець, що її зробив.

У попередніх інтерв’ю і раніше сьогодні ви згадували, що «наші мочать їхніх, жорстко і з юморком». Хто ще в Україні здатний на подібне? Мені пригадується хіба що Саша Буль, який співав, що «мертвих сєпарів у камаз влазить більше, ніж живих».

Іван: Безкомпромісних і щирих проектів, які в принципі не розраховують на радіоефіри, я й не згадаю. Цікавими і достатньо щирими мені здаються Kozak System. І особиста пульсація Івана Леньо мені симпатична, хоча це й не моя музика. Однак у них є цікаві речі — пісня «На#уй маніфест» і т.д. Вони теж іноді видають на-гора таке нахабне «отріцалово». Але взагалі протестність у нас знаходиться в якісь молодіжно-реперській площині, переважно.

Федір: Або в панку. Але це знову ж таки косплей — протестувати треба проти чогось визначеного, наприклад, конкретної системи. В Україні, умовно кажучи, немає системи. Тому не варто так тупо це робити. Давайте збудуємо систему, а потім почнемо боротися з нею.

Володимир: Мені здається, багато українських музикантів роблять музику, тому що вона актуальна, а не від серця. Іван і ми разом з ним робимо це, тому що ми такі є.

Іван: Тут усе впирається ще й у тексти. Бажано ж професійно працювати з пісенними текстами. Я ж маю певний досвід, бо зараз переважно займаюся саме літературою, і значно менше малюю. Професійний текстовик може зробити все, що хочеш, і повністю вибудувати дуже емоційну історію, навіть не маючи відповідного життєвого досвіду. Однак «Пирятин» — це локальний суто внутрішній український проект. Тому, звичайно, усі наші теми з серця і з досвіду. Не маємо жодних амбіцій ломитися на умовний Захід. Хоча існують чудові приклади, коли «наш» ближній Захід — Польща, Чехія і т.д., де регулярно гастролюють Саша Буль, ті ж таки Kozak System, Tik Tu і т.д, добре сприймає український продукт. Там дійсно існує живий інтерес до нової якісної української музики. Так що Захід для нас в цьому сенсі, мабуть, відкритий.

«Пирятин — духовна столиця України, а Яготин, у свою чергу, — психоделічна амбасада Пирятина». Звідки така любов до цього полтавського напрямку?

Іван: Польтовського.

Жека: Це сімейна традиція.

Іван: Це, по-перше, сімейна традиція. У нас є маєток в одному селі під Пирятином, в ньому всі старі люди давно вимерли, і фактично там нікого нема. Абсолютна дичина, по селу ходять лосі, така собі матьора Канада, або ж навіть Аляска. Особливо взимку це відчувається, туди ще й неможливо заїхати, бо все це знаходиться за високим і непролазним горбом, і дорога всього одна, та й та розбита.

А по-друге, це виходить трошки за межі «Пирятина»: мої особисті діяльності письменника й музИки іноді перетинаються. У літературній сфері я працюю саме з цією «терра інкогніта» — Центральною Україною. Це справжня українська Атлантида. В Україні існує маса локальних ідентичностей, як в просторі, так і в часі. «Пирятин» в цьому сенсі транслює саме цю наддніпрянську ідентичність. Тому іноді в альбомі вигулькує легке полтавське акцентування, трошки буквально, щоби не переборщити і не зазіхнути на «Сен-Тропе». Ці чуваки, до речі, роблять це абсолютно ідеально, хоча й працюють в жанрі «комічних куплетів».

Я зараз іноді думаю: «Нафіга ми взагалі назвали гурт “Пирятин”, якщо є класна і зручніша для латинської транскрипції назва “Атентат”?!».

У багатьох наших музикантів є переляк, що національна сцена замала. Їм хочеться мати перспективу, щоб було куди з’їбаться і, якщо вийде, зробити щось глобальне. Однак час, коли ти спочатку відбуваєшся закордоном і повертаєшся сюди на білому коні, як бувало у митців 90-тих років, закінчився. Відбутися тут, щоб розвалювати там — ось актуальна річ. За великим рахунком, уже нікого не цікавить, хто як називається і про що співає. Хоча, мабуть, «Пирятин» в англомовному реднек-варіанті міг би бути успішним. Просто мені треба вивчити цю йобану англійську мову.

Володимир: Я вже бачу заголовки: «Іван Семесюк назвав англійську мову йобаною».

Іван: До речі, це теж цікава історія, що мій особистий бекграунд наклав тінь на «Пирятин» взагалі. В якихось дивних політизованих мистецьких колах я вважаюся ледь не фашистом. Хоча я максимально далекий від усіх цих гітлеризмів і політичних рухів. Але навіть скромний буржуазний націоналізм, до якого я себе щиро відношу, в деяких колах сприймається як відвертий нацизм. Але політизація оминула наш гурт, тому що ми просто ніяк не реагували на мікросрачі, що час від часу стаються у фейсбуках. Це післясмак суто художніх баталій, тому що мистецьке середовище доволі політизоване та ідеологізоване.

Як би ви описали свого ліричного героя?

Іван: Людина з ранкової черги в «АТБ». Трохи п’яненька, чу-чуть лохувата, трохи невдаха, щойно получила пизди, комусь сама намагалася роздати, але не получилося. Однак цілком оптимістична і навіть патріотична істота.

Володимир: Яка затрималася біля стенду з клешнею, такою пластиковою.

Іван: Якось ми зайшли в «АТБ», а там такі дивні китайські іграшки продавалися, серед яких — ракова механічна клешня за 36 гривень, оранжева і синя. Ми хотіли купити таку своєму товаришеві, але їх миттєво розібрали. Тобто людина, яка купує в «АТБ» пластикову клешню за 36 грн непонятно нахуя — це і є наш ліричний герой. Він любить, ненавидить, а також стріляє москалів. Їде в Яготин до своєї коханої, де вона уже взяла свіжого розливного пива, і жде його. Він трохи антрополог, а трохи й сам є об’єктом дослідження — напівмавпа, напівукраїнець, напіврептилоїд.

Володимир: Якби мене запитали: «Чому я граю у “Пирятині”?», я би відповів, що чуваки чують чуйку. На прикладі цих клешней, до яких ми одразу підійшли та оцінили. Ми протормозили, але на наступний день їх уже розібрали. Чуйка є!

У відеопоздоровленні до 3-річчя Музмапи ви казали, коли вийде ваш альбом, ви б хотіли, щоб про нього написали на Музмапі. Для чого це вам? Також ви пропонували ввести рубрику «Гімно тижня». Не боїтеся стати її героями?

Іван: У літературних колах існують своєрідні антипремії, отримати таку нагороду по-своєму почесно. Ми не боїмося потрапити в «Гімно тижня». Розуміємо, що ми не якісь супергенії, які зробили ахуєнну «нетлєнку». Це все — той самий перегній, без якого далі нічого не виросте. Просто одна з багатьох цеглинок. Можливо, про нас колись скажуть: «Так, це було геніально». А може й ні. Ми не претендуємо на лаври умовних Гадюкіних, та й не можемо цього робити.

Федір: На лаври ми претендуємо, але й гімно також хай буде.

Іван: Лаври з гімна можуть бути.

  • 191
  •  
  •  
  •  
  •  
Коментарі (0)

Відповісти

Ваш email не буде розголошено. Обов'язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.